Глава 70. Маніпуляції

Ярині почало здаватися, що вона спілкується з божевільним:

— Яким місцем твоє перше запитання дотикалось до цього?

— Ну, так було б легше напроситися до нього на ніч. Думаю, у нього безпечніше, аніж у твоїй квартирі. Хоча, нині будь-де безпечніше. Мені здається, робочі використовували не дуже якісні матеріали, і можливо випаровування, якими ми там дихаємо…

Вона закрила обличчя руками. Як тільки зробить поверховий ремонт, одразу продасть або здасть квартиру в оренду та переїде до іншого району. А краще на інший берег. А ще ліпше — до іншого міста.

— У вас там все гаразд? — Костянтин кинув похмурий погляд до дзеркала заднього виду та глянув на Ярину, чиє обличчя мало такий вигляд, ніби вона з’їла половину лимона. 

— Так, — Ярина ледь стримала стогін. — Просто перевірка на стресостійкість.

— О, Сергію, я тебе так перейменую в телефоні, — він глузливо посміхнувся.

— Літер не вистачить, — огризнувся той. 

— Мені вистачило, — Ярина вже перевірила, але не стала змінювати більш компактне та лайливе ім'я у контактах. Щоб серед ночі не розгубитися, якщо він зателефонує.

— Можна, будь ласка, швидше? — Андрія, що нервово стукав кісточками пальців по дверній ручці, дратувало, як Костянтин зупинявся на кожному світлофорі.

Той скосив погляд на навігатор:

— За дві хвилини будемо. 

Як і обіцяв, невдовзі він зупинився біля дороги перед входом на територію лікарні: 

— Ви йдіть, а я припаркую авто та наздожену вас. 

Андрій навіть не дослухав речення — ще на другому слові відчинив двері й швидко побіг крізь калитку. Сергій також вибрався з авто, після чого Ярина, що сиділа зі сторони дороги, пересунулась та вийшла за ним на тротуар. 

Костянтин від’їхав, а Ярина та Сергій попрямували до головного входу лікарні. Та не встигли вони пройти й ста метрів як здалеку побачили знайому тендітну фігуру у сукні лимонного кольору та капелюсі. За кілька миттєвостей Катерина теж їх помітила. Вона зняла протисонцеві окуляри та розгублено зупинилась.

Сергій ніколи не вірив у збіги. Він обігнав Ярину та швидко наблизився до Катерини.

— Що ти тут робиш?

Вона підтиснула ледь підфарбовані нюдовою помадою вуста та мимоволі відступила на крок:

— Це… Це моя особиста справа.

Він продовжував нависати та дивитися на неї згори вниз.

— Зустрічалась з тим, з ким була вчора в театрі?

Її очі шоковано розширилися. 

— Звідки ти… — Катерина підозріло насупилась, але за мить її брови піднялися. — Ти що, стежиш за мною?

Кілька секунд Сергій незмигним поглядом дивився в її карі очі.

— Так.

Ярина, яка підійшла з-за спини та зупинилась біля куща, чула всю розмову. Їй вартувало зусиль не закотити очі на цьому моменті. Він же брехав, як дихав!

Катерина ж у першу секунду мимоволі розкрила вуста, але вже за мить зціпила зуби та відвела погляд вбік, аби Сергій не помітив, що вона ледь стримує посмішку. 

— Але навіщо так, — вона заправила темне пасмо за вухо. — Ти ж міг просто…

— Хто він?

Вона звернула до нього здивований погляд й насупилась. Кілька секунд Катерина підозріло вивчала його обличчя, після чого натягнула вимушену посмішку:

— Ти ревнуєш?

— Так. Назви його ім’я. Він медик? 

Катерина нервово потерла дужку окулярів та опустила очі. 

— Чому ти про це питаєш?

— Окрім того, що я ревную, — його голос звучав абсолютно беземоційно, — я також підозрюю, що цей чоловік має причетність до злочинів. Вбивство, підрізані гальма…

— Що? — вона скорчила гримасу. — Він не міг. Не вигадуй.

— Але він медик? І кудись вчора зник посеред вистави? — Сергій звик провокувати на відвертість. Люди охочіше заперечували, аніж розповідали.

Катерина хвилину мовчала.

— Я не розумію, до чого ти ведеш та що хочеш цим сказати. Я запросила на показ тебе, а не його. І після всього, що ти…

— І я з радістю поїду, — Ярина недовірливо насупилась, коли побачила на обличчі Сергія криву подобу усмішки. Вона й не пам’ятала, чи бачила таке раніше. Може, його розбив інсульт? — Тільки допоможи мені. Будь ласка, — він поклав широку долоню на плече Катерини, яка ледь здригнулась від його дотику. — Я хочу якнайшвидше знайти вбивцю. Щоб не відволікатися на нього думками під час нашої поїздки.

Вона стиснула в руках складені окуляри та тихо видихнула. 

— Я не думаю, що він до чогось причетний. Він абсолютно звичайний чоловік зі звичайною…

— Звичайний? — Сергій недовірливо викривив вуста. — У тебе?

Катерина спохмурніла та глянула на нього з-під лоба:

— Вже не у мене, — з сумочки донеслась стандартна мелодія дзвінка. Вона дістала смартфон та глянула на екран. — Вибач, але я маю бігти. На мене чекає таксі.