Глава 65. Чаювання

Ярина звернула до нього здивований погляд:

— Ти… ти справді хочеш? 

Максим насмішкувато примружив очі:

— Хіба не для цього ти мене запросила? 

— Так, так. Звісно, — вона розгублено підійшла до кухонного столу, поклала пакетики до чашок та залила їх кип'ятком. — Не проти, якщо я швидко перевдягнусь? — Ярина скосила на Максима невпевнений погляд. — Незручно ходити в мокрому…

— Так, звісно, — він посміхнувся й востаннє непомітно оглянув її фігуру, яку добре підкреслювала мокра футболка. —  Я зачекаю тут. 

— Дякую, — Ярина не дивилась йому в очі й не бачила його зацікавленості. — Ти діставай пакетик, коли вважатимеш за потрібне. Я швидко, — вона сковзнула до дверей та попрямувала до кімнати. 

Ярина мала підозри, що після всього, що сталося у квартирі вже не було сенсу намагатися вражати зовнішністю, тому спокійно перевдяглась в домашню футболку та піжамні штани, що носила ще з підліткового віку. Коли вона повернулась до кухні, пакетики лежали на маленькій тарілці, яку Максим, судячи з усього дістав з шафки. Сам він в цю мить вивчав коробку з-під чаю.

— Якщо що, то навіть не я його вимикала, — Ярина нервово потерла пальці та знічено кивнула на холодильник. — Я завжди слідкую, щоб пральна машина добре провітрювалась, і речі мали гарний запах… Я б сама не залишила його закритим.

Максим відклав коробку й з відчуженою цікавістю задивився на запрані рожеві штани з котиками.

— Все гаразд, ти не маєш нічого пояснювати, — він підняв на неї очі. 

— Але я не хочу, щоб ти думав, що у мене завжди така, — не існувало пристойного слова, яке могло б описати цей жах, — розруха. Тобто, — вона насупилась. — Гаразд, у мене завжди вдома безлад. Але це зазвичай стосується тільки розкиданих речей та немитого посуду. — Точніше, зазвичай їй ще треба прибирати квартиру до стану «вибачте, не встигла прибратися». —  Це не те що у мене цвіль по всій хаті чи таргани бігають. А тут через увесь цей потоп, ремонт… 

Максим мимоволі озирнувся у пошуках анонсованих тарганів, але швидко взяв емоції під контроль. Він повільно підійшов до Ярини та ніжно погладив її плече. 

— Не хвилюйся. Все добре. Я не думаю про тебе нічого поганого. Ми двоє мали важкий вечір, — іншою рукою він заправив руде пасмо за її вухо. — Ходімо до кімнати, — на противагу власним словам Максим залишився стояти на непристойно близькій відстані. Він нахилився та сперся руками на стіл з обох боків від Ярини. Вона розгублено опустила погляд, який мимоволі затримався на тонких вустах.

Ярина не знала, чи готова до нового поцілунку. Максим не відсунувся й продовжував дивитися прямо в зелені очі.  

Раптом з глибини квартири долинула пісня:

«Воно потворне, воно хворе, що його принесло

Вічноголодне, дрібнотіле, то самісіньке зло

Його, напевно, темна сила народила…»

Максим здивовано насупився та обернувся.

— Я, це, — Ярина, яка ще в театрі забула вимкнути звук, знічено опустила голову й  повернулась боком, — це мій телефон. Я піду відповім… 

Він підтиснув вуста, кивнув та відсунувся вбік. Вона вислизнула до коридору та прийняла виклик. Проте не встигла нічого сказати, як Сергій швидко сповістив:

— Підіймайтеся до нас. Є що обговорити.

Ярина навіть не знала, радіти чи плакати через це запрошення. З одного боку більше не потрібно буде червоніти за своє житло, а з іншого — попереду на них чекала чергова безсонна ніч.

— Я перевдягнусь, і ми підіймемось, — Ярина хотіла виграти трохи часу. Хоча, й сама чітко не могла пояснити для чого.

— Це необов'язково.

В тоні Сергія не вгадувались ані іронія, ані сарказм, ані уїдливість. Ніби… він справді хотів, щоб вона прийшла у спідниці. І як на таке реагувати?

— Будемо за п'ять хвилин, — похмуро буркнула Ярина та скинула виклик. 

Якби сказала, що за десять, то, мабуть, вже за дві Сергій вломився б до її квартири. А так хоч з'явився шанс морально налаштуватися на довгу бесіду. 

Вона обернулась й побачила Максима, який почув її відповідь та вийшов з кухні.

— Маємо десь сім хвилин, — Ярина вказала смартфоном на двері. — Потім або підемо нагору, або до нас вломиться Сергій. 

— Звучить романтично, — Максим збентежено усміхнувся й відкинув темне волосся з чола. Він помовчав та щиро зізнався: — У мене ще ніколи не було такого побачення.

Ярина натягнуто посміхнулась:

— У мене теж…

Вона не стала уточнювати, що як і будь-якого іншого в її житті. Тому важко з чимось порівняти та сказати, наскільки незвично чи погано все пройшло. Але могло бути й гірше. 

Могло ж, правда?

Цікаво, а скільки побачень було у нього… 

— Я перенесу чашки, — Ярина сховала смартфон до кишені штанів. 

Максим обернувся, коли вона проскочила повз нього до кухні:

— Я допоможу.