Глава 63. Гальма

Ярина на кілька секунд навіть забула як дихати. Вона повільно повернула голову та підняла на Максима шокований погляд в надії, що він пожартує, скаже щось підбадьорливе, заспокоїть. Зробить хоч щось. Але він в цю мить, здавалося, геть забув про її існування.

Максим, як почув про несправність гальм, повільно кліпнув, втиснувся в сидіння та мимоволі ослабив хватку. Ярина відчула як його долоня навколо її пальців затрусилася. Для неї стало несподіванкою, що вона виявилась не найбільш наляканою людиною в салоні. Та й Віталій звучав доволі переконливо, коли обіцяв зупинити машину... Він же професіонал і не став би брехати, правда?

— Я… Я не, — вуста Максима тремтіли, а дихання стало поверховим. Здавалося, йому не вдавалось зробити повний вдих.

Ярина обережно обплела його тонкі довгі пальці та м'яко стиснула спітнілу руку.

— Все гаразд. Все буде добре, — вона обережно потерла долоню Максима великим пальцем. — Не хвилюйся. Ми майже біля мого будинку. Зайдеш до мене в гості? Я тебе пригощу чаєм. Ти любиш чай? — Ярина й сама не усвідомлювала, що говорила та обіцяла. Їй було так страшно, що словесний потік свідомості заспокоював її саму.

Він перевів на неї розгублений погляд:

— Я… Я люблю каву. 

— Кави у мене, на жаль, немає, але я обов'язково куплю. І тоді іншим разом пригощу тебе кавою. Домовились? Розкажи мені, яку каву ти любиш. Я знаю, є різні види. Якась робуста, арабіка… 

Вона намагалась ігнорувати будь-які різкі звуки, свисти та смикання. Віталій якийсь час поступово знижував передачі, а тепер максимально притискав автомобіль до бордюру біля спорожнілого парку. Він не доїхав до повороту, а скерував машину в невисокий паркан. Всіх різко смикнуло, але авто нарешті зупинилося.

Віталій першим вибрався назовні, швидко відчинив двері з боку Максима та наполегливо торкнувся його плеча. 

— Як ви, Максиме? Потрібна швидка?

Той зробив глибокий вдих та глухо озвався:

— Ні… не треба, — Максим витягнув долоню з ослабленої хватки Ярини, відстібнув пасок безпеки та закрив обличчя руками. — Все… нормально, — пробубонів він, сперся ліктями на коліна та опустив голову. 

Ярина вирішила не чекати на допомогу та співчуття. Вона самостійно відстібнулася, аби вибратися з цієї залізної банки смерті на свіже повітря. Проте варто їй було вхопитися за дверну ручку, як Максим загорнув її плечі в обійми та притягнув до себе.

Дві хвилини вони сиділи в тиші. М'язи Ярини, що застигла в неприродній позі та боялась поворухнутися, почали терпнути. Вона спробувала обережно пересунутися й, можливо, навіть вислизнути із задушливих обіймів, коли Максим прошепотів: 

— Пробач. Пробач, будь ласка.

За що він просив вибачення? За незручну позицію, аварію чи... що?

Вона ніяково пробурмотіла:

— Та нічого... Все гаразд.

Було якось незручно починати нервувати, психувати та кричати, що вони всі ледь не померли. Тим паче це вже ніби в минулому. Не дуже далекому, але все ж.

Але навколо відбувалось щось дуже дивне. Одні машини підривалися, в інших — відмовляли гальма. Може, це натяк від всесвіту, що не варто сідати до чужих автомобілів? Чи що не варто погоджуватися на побачення. Ніби стосунки від початку приречені.

— Я зателефонував до поліції та страхової. Залишусь чекати на них. Вам викликати таксі? — Віталій зазирнув до машини з боку Максима та скосив швидкий погляд на Ярину. 

— Так, дякую. 

Віталій помовчав.

— Викликати два окремих таксі?

— Ні, ні, — вона заперечно хитнула головою, — мені не треба викликати. Я живу за тим будинком, — блідий палець вказав за вікно. — Я пішки дійду.

— Тоді не треба таксі, — Максим загальмовано кивнув та повернувся до Ярини. — Я тебе проведу.

Вона окинула його невпевненим поглядом. Він мав такий вигляд, ніби й на ногах би зараз не втримався.

— Може, краще поїдеш одразу додому? Відпочинеш.

— Ні. Я не хочу зараз бути сам, — він повільно вибрався з авто та допоміг їй вийти зі свого боку.

Весь шлях до будинку вони мовчали. Але Максим міцно стискав її долоню в руці й намагався триматися якомога ближче.

Біля дверей під'їзду Ярина невпевнено завмерла. Мабуть, грубо просто розвернутися та піти додому? Максим мав такий сумний та загублений вигляд…

— Може, хочеш зайти випити чаю? — вона стримано посміхнулась та кивнула кудись за спину в бік балконів. — Я розумію, що ти любиш каву, але…

— Хочу, — він дивився їй прямо в очі.

Ярина мимоволі підняла брови, а усмішка так й застигла на її обличчі. Питання з ввічливості дало неочікуваний результат. Вона не була проти милого гостя, але вчора Максим так тікав з її квартири, ніби ледь вирвався з пекла.

Але головне, щоб він розумів, що погодився саме на чай, а не на щось, що люди чомусь називають так само.

— Гаразд… Тоді зачекай тут хвилинку, — вона витягнула долоню з його руки, дістала з сумки смартфон та відійшла на кілька кроків вбік. Сергій майже одразу відповів на виклик. — Привіт! Ти зараз у мене? Хочу попередити, що за дві хвилини буду вдома. Не сама.