Глава 61. Ресторан

Коли Максим від'єднався, Ярина кілька секунд розгублено стояла посеред коридору у спробі усвідомити, що їй власне робити далі. Мабуть, гарно вбратися? Але чи є у що...

Вона повернулась до крісла, аби провести ревізію чистих непрасованих м’ятих речей, які вона вночі скинула в загальну купу. Вибір виходив, м'яко кажучи, небагатим, якщо не сказати вбогим. З нарядного вдалося знайти хіба що спідницю з жатої тканини, до якої пасувала тільки біла футболка, яку, на жаль, треба було прасувати. 

Серед малої купи техніки Ярина витягнула парову праску. Поки намагалась набрати води, виявила, що кран, який підтікав на кухні, тепер бризкав водою в усі сторони. Вся мокра Ярина пішла до ванної, де душ та кран поки ще функціонували. 

Гаряча пара обпалювала руки, але бажання мати охайний вигляд було сильнішим за біль. Принаймні перші дві хвилини. Під час прасування Ярина несподівано виявила маленьку червону пляму на білій тканині ближче до краю. Потім ще одну… Знадобилося кілька секунд, щоб усвідомити, що не варто підкладати долоню під праску та залишати криваві сліди на одязі. На щастя, спідниця вдягалась на талію, тому плями вдалося сховати під нею.

У єдиних босоніжок, що лежали в коробці, лямки відірвалися ще минулої весни. Ярина хотіла віднести їх до ремонту, але за рік так і не знайшла на це часу. Насправді до сьогодні не було й особливих подій чи причин їх взувати. Ймовірно доведеться задовольнятися брудними кросівками, на прання та висушування яких часу не залишалось.

Ярина навіть знайшла стару косметичку й хотіла підфарбувати вії, але туш засохла, олівець для очей зламався, а чи була колись точилка взагалі невідомо. Вона заспокоїла себе, що це перший та останній її похід до театру з Максимом, тому не варто аж так непокоїтися через зовнішність та намагатися його вразити. Зрештою, він бачив її квартиру, більшої ганьби вже не буде, а кращого вигляду за двадцять хвилин зборів і бути не могло.

Оскільки Максим досі не зателефонував, Ярина вирішила скористатися часом та розкласти речі в комоді. Коли їй здалося, що телефон мовчить якось занадто довго, пролунав дзвінок у двері. Вона схопила смартфон і побачила сім пропущених викликів, яких не було чутно у беззвучному режимі. Ярина швидко увімкнула звук й присоромлено поплелась відчиняти.

— Привіт. Ти не відповідала, тому я вирішив піднятися. Все гаразд?

Максим окинув її наряд довгим поглядом. Він сумнівався, що щось трапилось, й припускав, що Ярина навмисне ігнорувала його дзвінки як позавчора біля університету. Але її вбрання свідчило, що вона таки збиралась кудись виходити.

— Так, вибач, будь ласка, — вона збентежено закусила губу. — Я розбирала речі й не чула дзвінків.

Їй явно треба частіше відповідати на виклики. Бо тепер навряд чи їй хтось повірить навіть, коли вона каже правду.

Максим стримано кивнув і рівно уточнив:

— Тоді можемо йти?

Поки Ярина ніяково дивилась вбік, він ковзав поглядом по її фігурі. Це вперше вбрання, що дозволяло простежити її жіночні вигини, які до того приховували вільні футболки та кофтинки.

— Так, я зараз взуюсь, — вона повернулась до нього спиною та нахилилась до кросівок. Максим не звернув уваги на брудне й порване взуття – його очі були прикуті до іншого. — Ходімо? — вона випросталась й подивилась на нього. 

Максим кивнув та відійшов. Ярина взяла маленьку кремову сумочку, яка пасувала до образа так само як і покоцані кросівки, та зачинила двері. Ліфт досі не працював, тому вони спустилися пішки. Біля під'їзду стояла вже знайома біла машина. Максим всадив Ярину на заднє сидіння й самостійно застібнув її пасок безпеки, після чого сів поруч й теж пристебнувся.

Дорогою йому хтось зателефонував. Він тихо перепросив й більшу частину дороги проговорив телефоном про якісь зниклі документи. Ярина мовчки милувалась літніми вуличками, що змінювалися за вікном. Можливо, колись вона й собі придбає автомобіль. Років за тридцять, якщо встигне заробити.

Віталій припаркував машину неподалік від театру біля метро Олімпійська. До початку вистави залишалось майже дві години, тому Максим запросив Ярину на пізній обід, який для неї насправді був сніданком. Вона із жалем принюхалась до аромату випічки з відомої мережі пекарень, коли її долоню стиснула міцна рука й потягнула далі. 

Максим завів Ярину до закладу, де офіціанти були вдягнені в явно дорожчий одяг за той, що був на ній, та провів до столика біля вікна:

— Сідай, — він відсунув для неї стілець. Вона покірно підійшла, але не встигла сісти, як на плечі лягли дві широкі долоні й буквально всадили її.

Максим опустився на стілець навпроти. Офіціант приніс дві книжечки-меню.

— Дякую, — Максим кивнув та посміхнувся. — Мені, будь ласка, каву. Що ти будеш пити? — він глянув на розгублену Ярину, яка одразу як до неї звернулися, нервово смикнулась, впустила на підлогу меню, виделку та ніж, що лежали на столі. 

— Я… не знаю, — вона все підняла, але офіціант ледь не з рук нервово вирвав брудне столове наряддя.

— Каву, лимонад, якийсь коктейль? 

Ярина дивилась на Максима широко розплющеними очима й не знала, що відповісти. Вона ще навіть цін не бачила, то як могла зробити вибір? 

Максим та офіціант дивились на неї в очікуванні, тому вона блідими пальцями відкрила меню та виставила його перед собою, як захисний щит.