Глава 59. Ліфт

— Я сходжу за візком, — Максим не став чекати на відповідь й пішов назад до входу. 

За десять хвилин Ярина вже готова була тягнути візок зі шпалерами до каси, коли Максим, який штовхав його, уточнив:

— Ти ж маєш, на що клеїти шпалери?

Вона завмерла й повільно обернулась.

— Точно… Ще й клей.

Коли Ярина підійшла до п'ятилітрового пакування, він мимоволі затримав дихання. Але коли вона взяла й потягнула до візка десятикілограмове відро, Максим остаточно зблід. Потім вона щось погуглила й доклала до всього ще валик та десять літрів ґрунтовки.

— Я усе. Ти щось собі дивитимешся? 

— Ні. 

Навіть якби хотів, вже не зважився б на це.

— Тоді ходімо.

На касі втомлена жінка пробила всі шпалери та матеріали, назвала суму до сплати й поставила стандартне питання:

— Картка чи готівка?

Ярина, яка пропустила суму повз вуха, дістала з кишені купюри, щоб перерахувати:

— Перепрошую, скільки? — вона скосила швидкий погляд на екран з виведеною на нього сумою. Від неї залежало те, чим вона розплачуватиметься. На картці грошей більше, але раптом попереду дорогі покупки, які не можна буде оплатити наполовину карткою і наполовину готівкою? — Чекайте, зараз, гляну, чи є…

— Картка, — відчужено мовив Максим та дістав з кишені портмоне.

— Ні, не треба, у мене є…

Але він вже приклав картку до термінала, який підсунула касирка.

— Ходімо, — Максим кивнув розгубленій Ярині, сховав портмоне та потягнув візок до розсувних дверей.

— Гей, не варто було… Це дуже дорого, — вона досі стискала в руках гроші. Їх мало вистачити.

— Ні, це недорого. Для мене не проблема оплатити покупки дівчини, яка мені подобається.

— Ти не шоколадку мені зараз купив, — вона почервоніла й зніяковіла через його слова, але однаково простягнула кілька м’ятих п’ятисоток та дві майже рівні купюри по тисячі гривень. — Мені незручно. Візьми, будь ласка. 

Максим здивовано глянув на гроші, наче йому протягнули не гривні, а зелені листочки. 

— Не треба, — він кинув швидкий погляд на Ярину, відвернувся та мовчки довіз матеріали до машини.

Віталій як побачив, що вони підійшли до машини, то відкрив багажник й почав складати покупки. Ярина не хотіла, щоб її важкі речі перекладала літня людина, тому намагалася допомогти, але її швидкості вистачило лише на три рулони.

— Слухай, — коли Віталій повіз візок назад до магазину, Максим звернувся до Ярини, хоча при цьому подивився кудись вбік, — якщо не хочеш, можемо не йти до театру. 

— Що? — її брови підскочили вгору. Проте вже за мить на обличчі відбилось похмуре розуміння. — Це були дуже дорогі шпалери?

— Що? — Максим шоковано глянув на Ярину. Хід її думок малював незбагненну для нього траєкторію.

— Ти засмутився, що багато грошей пішло на шпалери та матеріали? Треба було вибирати дешевші…

Вона не очікувала, що він вирішить оплатити її покупки. Але враховуючи сусідів з гори та їхню любов до знищення її майна, логічно було б дійсно трохи заощадити...

— Ні, це геть небагато, я ж сказав.

— Тоді я тебе чимось засмутила? Чи образила?

— Ні. Ти нічого не зробила, — Максим роздратовано хитнув головою. — Я просто подумав, що занадто тисну на тебе з цим театром. Ось і все.

— Якщо ти не хочеш йти зі мною до театру, достатньо просто сказати, — її голос став тихішим.

— Я хочу піти, але не хочу тиснути, — наполегливо повторив Максим, який ледь стримував агресію.  

— Поки що ти тиснеш тільки з тим, щоб я не йшла…

Ярина щиро не могла зрозуміти, що так змінило настрій Максима за час, який вони провели в магазині. Кілька секунд він дивився їй прямо в очі. Проте як тільки повернувся Віталій, він кивнув на машину:

— Поїхали. 

Вона настільки розгубилась та боялась розлютити Максима, що навіть забула назвати адресу. Але дивним чином її й без цього довезли під самий під'їзд.

— Дуже дякую, що ви мені так допомогли з речами та довезли мене та Микиту. І дякую, що заплатив за шпалери, ґрунтовку та клей, — Ярина ніяково опустила очі та відчинила дверцята. 

Віталій першим вибрався назовні та відкрив багажник:

— Я допоможу все занести. 

— Та ні, не треба. Я сама.

— Тут в сумі кілограмів тридцять п'ять. Як ти їх понесеш? — похмуро поцікавився Максим, що теж підійшов ззаду. 

Ярина почухала брову:

— Повільно? — вона закусила губу. — Я зараз все занесу до під'їзду, потім до ліфта і так потроху…

Максим скрипнув зубами.

— Я заноситиму все, а ти відчинятимеш двері, — він взяв однією рукою каністру з ґрунтовкою.