Глава 57. Поїздка

— Гаразд. Але якщо передумаєш, будь ласка, напиши про це, — Ярина кивнула й зробила крок вбік готова піти.

Максиму здавалося, що вона увесь час намагалась вислизнути чи втекти.

— То може тебе підвезти? Ти зараз додому? 

— Та ні, не хочу створювати зайвий клопіт.

— Це не проблема, сідай, — він кивнув на автомобіль та вже простягнув руку до дверей, коли Ярина махнула кудись вліво та відступила ще на крок.

— Я зараз не додому. Хочу заїхати до Епіцентру. Не до того, який тут. А до того, який біля дому.

— Можна й до Епіцентру, — Максим поблажливо посміхнувся. 

Кілька секунд Ярина задумливо дивилась на нього, ніби щось зважувала.

— А можемо ще Микиту теж підвезти? Хоча б до метро.

— Він їздить на метро? — Максим, який не очікував на додаткову компанію, підняв брову.

Вона озирнулась на Микиту, який вже кілька хвилин дивився в одну точку на дошці для об’яв, й відчужено пробурмотіла:

— Ну, коли має фотофобію…

Максим скосив на того похмурий погляд й знехотя кивнув:

— Гаразд… Підвеземо.

— Тоді чекай, я його покличу! — вона розвернулась й побігла до Микити. — Ходімо, Максим підвезе нас до метро. 

— Слухай, — він повернувся, поклав долоні на її плечі та нахилився до обличчя. — Пам’ятаєш, як ми з тобою ходили на олімпіаду на другому курсі?

— Ага, — Ярина чудово пам’ятала, як хотіла прогуляти пари з економіки, на яких викладачка замість навчання постійно розповідала про власне життя за кордоном, й потягнула його з собою на олімпіаду з права, яке в них востаннє викладали в першому семестрі.

— Я думав, що більше ніяких олімпіад немає, але тут висів розклад на минулий семестр. Запишімось у вересні на всі олімпіади нашого факультету? Тоді цей пришелепкуватий більше нічого не зможе нам сказати…

— Гаразд. Якщо закриємо сесію та не вилетимо звідси, обов’язково запишемось, — Ярина була всіма руками за будь-яку не девіантну активність. — Ходімо?

Він кивнув та пішов попереду неї до авто. 

— Сідай наперед, — запропонував Максим.

Микита кивнув і скерував шлях до сидіння біля водія. Він сам відчинив двері, скинув рюкзак під ноги, впав на сидіння та розслаблено відкинувся на спинку. Він повернувся до водія та одразу посміхнувся:

— Привіт! Я Микита. А вас як звати? 

— Віталій, — чоловік за кермом глянув на худорляву протягнуту долоню та стримано потиснув її. 

— Приємно познайомитися, — Микита роззирнувся та зітхнув. — Літо в самому розпалі, а я змушений їздити до цього клятого універа. А міг би купатися в морі десь у Хорватії…

Ярина, якій Максим притримав двері, вже сиділа позаду й зацікавлено слухала не обтяжену сенсом балаканину.

— От я ж спеціально вибрав цей універ, бо був впевнений, що тут навчатися не треба. 

— Ти його вибрав? — Ярина скосила погляд на Максима, що вже обійшов машину та влаштувався на задньому сидінні поруч й пристебнувся паском безпеки. Він посміхнувся їй та вже відкрив рота, щоб сказати, щоб вона теж пристебнулась, але Микита продовжив:

— Ну, так. А ти хіба ні?

— З наших одногрупників лише кілька людей його вибрали й поставили першим пріоритетом, — вона помітила як Максим вказав на пасок безпеки та пристебнулась. Зазвичай вона цього не робила, тим паче на задньому сидінні, але чужа машина — чужі правила. — Інші бажали собі кращої долі.

— А ти? 

— А я не знала, чого хочу від життя, тому випадковим чином виставила пріоритети.

— Ти жартуєш? — Микита обернувся назад. 

— А ти смієшся?

— Пане Микито, пристебніться, будь ласка, — стримано попросив Віталій.

— Га? — той здивовано глянув на нього. — Гаразд… 

Судячи з усього, він також до такого не звик. 

Віталій завів мотор й рушив з місця. Максим ледь нахилився до Ярини, наче хотів щось сказати, коли смартфон Микити сповістив про нове повідомлення. Він відкрив месенджер й одразу повернувся до Ярини:

— Відповів. Ця гни… — Микита скосив погляд на Максима й виправився, — погана людина написала нам, що не має права давати нам номер Гуренка та щоб самі розбиралися зі своїми проблемами. Ніде не бачив гіршого куратора. Все життя буду згадувать цю паску…

Максим обережно глянув на Ярину, але та лише зітхнула й знизала плечима:

— З цим погоджуюсь на двісті відсотків. Навіть додати нема чого. 

— То що робитимемо? 

— Їхатимемо завтра на десяту і сподіватимемося, що цього разу Гуренко нас не продинамить, — інших варіантів Ярина не мала. Якщо викладач не хоче ділитися номером телефону і не приходить за домовленістю на перескладання іспиту, то що ще вона може запропонувати?

— Якісь проблеми? Я можу якось допомогти?