Глава 56. Запрошення

Двадцять секунд, які вона разом з Микитою йшла в сторону Максима були максимально ніяковими.

— Привіт! — він посміхнувся, але на коротку мить відвів погляд вбік. — Я телефонував.

— Справді? Я не чула, — вона забрала смартфон з рук Микити, який вже переписав номер куратора, та ніяково посміхнулась у відповідь. Телефон постійно перебував у беззвучному режимі, тому технічно навіть не брехня. 

Максим з натягнутою посмішкою кивнув.

— О, Макс! — Микита зняв окуляри й широко посміхнувся. Він окинув його коротким поглядом. — Я син Панченка. Січень цього року.

— Я пам’ятаю, — Максим посміхнувся й кивнув. — Як життя? 

— Ой, — протягнув Микита. — Могло б бути чудово, якби не університет. Ти як?

— Все чудово. Не проти, якщо я кілька хвилин переговорю з Яриною? 

— Так, звісно, — Микита повернувся до неї. — Я зачекаю на тебе отам, — він вказав на лавочку поруч із залізною дошкою з оголошеннями.

Ярина, яка намагалась усвідомити, як Максим її знайшов, відчужено кивнула. Точно, вона ж сама вчора більш як годину розповідала про універ, перескладання іспиту, корпуси та все інше.

— Чому ти не хочеш до театру? — він знайшов її та приїхав аж до універу тільки, щоб запитати про це? — Я зробив чи сказав щось не те? Мені здалося, ми гарно вчора спілкувалися.

Так і було. Поки він не запитав у повідомленні про театр. Відтоді вона почала морозитися, а зрештою взагалі припинила відписувати.

Ярина зітхнула. Якщо він вже сам запитав… 

— Костянтин сказав, що ти гуляв та спілкувався зі мною, щоб дізнатися щось про нього, — посмішка зникла з обличчя Максима. — Якщо що, я не вдаю, я дійсно нічого про нього не знаю. Ми не близькі. А я не хочу дарма витрачати твій та свій час, ще й змушувати тебе вдавати, що тобі зі мною цікаво.

Вона глянула на нього в очікуванні ввічливої посмішки та швидкого прощання. Але, здається, Максим вперше при ній насупив брови.

— Так, — він видихнув та серйозно кивнув. Таке відверте пояснення виявилося для нього неочікуваним. Кілька секунд він відчужено щось обдумував. — Я зрозумів. Але я вже купив квитки.

Ярина пирхнула через його самовпевненість й ледь не закотила очі. Вона терпіти не могла, коли їй пред’являли рахунок за те, чого вона не просила й навіть не хотіла.

— Сподіваюсь, ти гарно проведеш час.

Він не очікував такої відповіді.

— Я б хотів, щоб ти пішла зі мною.

Він точно стояв поруч, коли вона пояснювала, що не хоче марнувати його час? 

— Нащо? Я ж нічого не знаю.

— Я зрозумів це ще вчора, — вуст Максима торкнулась звична розслаблена усмішка. Ярина збентежено насупилась й скосила на нього примружений погляд. І нащо тоді приїхав? — Але мені сподобалося, як ми вчора погуляли. Я хочу провести з тобою час. Ти казала, що любиш театри, хочеш писати сценарії. Я подумав, це чудовий варіант провести час разом.

Ярина завжди вважала, що чудово вміє приховувати емоції. Насправді вона просто ніколи не дивилась на себе збоку в ці моменти. Зараз на її обличчі яскраво відбилась помилка 404. Після усіх зневажливих й уїдливих коментарів Сергія та жвавих ухилянь Костянтина від її романтичних натяків, мозок не знав як реагувати на реальну можливість потенційного побачення.

Вона підтиснула вуста. Приємно, що Максим уважно слухав про її вподобання. Але розум охоплювали сумніви, що це було тільки заради неї.

— Може, запросиш когось іншого? Хто тобі подобається чи може бути корисним.

— Ти мені подобаєшся. 

Може, вона оглухла під час вибуху автомобіля Костянтина? А відтоді все, що казали люди навколо, насправді домальовувала її уява. Чи мозок зчитував з вуст якусь свою інформацію?

Не може бути, щоб комусь насправді було цікаво з нею!

— Але я зовсім нічого не знаю. Ані імен, ані паролів, ані якихось дат чи місць зустрічей. Якщо ти сподіваєшся раптом, що…

Максим тихо розсміявся з її помисливості та хитнув головою:

— Я не сподіваюсь. Дивись, вистава почнеться в суботу о сьомій. Я можу заїхати за тобою о шостій.

Ярина відчужено почухала ніс. Можливо, річ суто у тім, що він просто вже купив квитки, а ніхто зі знайомих більше не хоче чи не може йти з ним? 

— Чи може ти маєш інші плани? 

Якісь плани… Якщо більше нікого не вб’ють та не посадять, вона матиме абсолютно вільний вечір. У квартирі, що знаходиться в такому жахливому стані, що посидіти в під’їзді приємніше й легше, аніж залишатися в ній та стримувати сльози. А якщо пощастить й завтра зранку викладач прийде до універу, то, можливо, матиме ще й закриту сесію.

Грець з ним, чому б не піти до театру? Зрештою, планів вона не має, на стосунки з цією людиною не розраховує. Просто гарно проведе час в компанії ввічливого й милого хлопця. 

— Та ні. Не маю, — задумливо протягнула Ярина.

— Тоді домовились?

__________________