Глава 53. Гостинність

Ярина збентежено насупилась та підозріло примружила очі.

— А чого ми їдемо до твого дому?

Костянтин глузливо посміхнувся й скосив на неї короткий погляд: 

— Ти ж хотіла до мене в гості.

— Я? — вона підняла брови. — Коли?

Він пхикнув й з удаваною серйозністю перерахував:

— Коли я повертав тебе до Сергія, коли сиділи у нього на кухні, коли обідали в ресторані. Не пам’ятаєш? — кутики його вуст поповзли вгору.

Ярина знітилась та збентежено знизала плечима:

— Я не запам’ятовую все, що кажу.

Автомобіль зупинився біля шлагбаума перед відчиненими ворітьми. Коли той піднявся, вони заїхали до двору, обігнули одну багатоповерхівку й під’їхали до наступної. За вікном промайнули сірі пересічні під'їзди засаджені абрикосами та великими кущами без квітів. 

Неочікуване місце проживання як для людини такого кримінального рівня. Навіть не житловий комплекс.

Біля урни коло лавочки одного з під’їздів стояв Сергій та палив. Костянтин проїхав повз та припаркував автомобіль між двома іншими біля газону перед дитячим майданчиком.

— Поклади смартфон до бардачка та вилазь, — коли Ярина легковажно закотила на це очі й вхопилась за ручку дверцят, він насупився. — Я серйозно.

— Квіти в пакет поклади, телефон до бардачка сховай, на побачення ти не ходила, — вона ображено пробурмотіла й знехотя поклала смартфон до напівпорожнього сховку, в якому лежали лише серветки та якийсь дріт. 

Костянтин ледь помітно посміхнувся на це невдоволене буркотіння. Спохмурніла Ярина підтиснула вуста, вибралась з автомобіля й попрямувала до Сергія. Він видихнув дим вбік, але повітря поруч було настільки прокуреним, що вона мимоволі скривилась.

— Привіт. Нащо ми тут?

— Я тебе сюди привіз чи запросив? — Сергій загасив цигарку та викинув її до смітника.

— Але ж ти завжди все знаєш.

Вони обмінялися перекошеними гримасами. У всіх був поганий настрій.

— Ходімо, — повз них до під’їзду пройшов Костянтин. Він відчинив двері магнітним ключем й кивком запросив їх зайти. Сергій пішов першим, Ярина — за ним. — Доброго дня, пані Вікторіє! Це до мене, — Костянтин зупинився біля кімнатки консьєржки. 

Старенька жінка з сивим волоссям глянула на нього крізь великі окуляри та мило посміхнулась.

— Така мила консьєржка, — прошепотіла Ярина, ніби казала не комплімент, а якусь грубість, коли вони зупинились біля ліфта. — У нас теж була хороша. Але звільнилась через Сергія, — вона перевела погляд на винуватця того, що в їхньому під'їзді буквально знесли стіни виділеної під консьєржа кімнати. 

Той лише закотив очі:

— Немає жодних підтверджень, що це через мене.

— Вона напряму це сказала. 

— Чиїсь фантазії. 

Першим приїхав вантажний ліфт, який відвіз їх на сьомий поверх. Костянтин повів Сергія та Ярину довгим коридором, відчинив останні двері за поворотом та впустив до квартири.

— Роззувайтесь, — він дістав з комода біля дверей дві пари запакованих тонких білих капців різних розмірів. 

— Дякую, — Ярина скинула кросівки та всунула ноги в оранжевих шкарпетках у запропоновані капці, що виявились завеликими. 

— Це не мій розмір, — Сергій навіть не розірвав пакування. 

Костянтин закотив очі, дістав ношені чоловічі капці та кинув перед ним. Той мовчки взув їх. 

— Мийте руки та проходьте до кухні, — Костянтин зачинив двері та вказав на ванну кімнату в кінці коридору. 

Ярина повільно йшла коридором та зацікавлено озиралась. Квартира мала абсолютно звичайний вигляд. Посередні шпалери, схожі на ті, що поклеєні у квартирах бабусь, стара люстра. Не таким вона уявляла його житло.

— Білий рушник, — прокричав він з кухні, звідки долинув звук відкритої води. 

Після того як помила руки, Ярина хвилину стояла на порозі сучасної порівняно з іншими кімнатами кухні й не наважувалась зайти.

— Сідайте, — Костянтин кивнув на коричневий м'який куток та поставив чайник. 

Сергій не став чекати, поки Ярина визначиться з планами на наступні хвилини, посунув її та всівся біля вікна, ніби й не вперше завітав до цієї квартири. 

— Чай, каву? — Костянтин відкрив дверцята холодильника. — Можу запропонувати компот.

— Каву, — Сергій миттєво визначився й витягнув шию, аби побачити, що ще є в холодильнику. — І оті котлети. 

— Це деруни.

— Байдуже, — відмахнувся він та кинув погляд за вікно на дитячий майданчик. 

Ярина тихо опустилась на край м'якого кухонного дивану.

— Тобі накладати? — Костянтин поставив до мікрохвильової печі тарілку з дерунами для Сергія та озирнувся на неї. 

Вона зніяковіло кивнула й обережно посунулась до центру, аби не впасти з краю.