Глава 52. Букет

— Як прогулянка?

Невисокий смаглявий чоловік відчинив двері білого автомобіля та дістав великий оберемок лілій.

— Марно, — Максим наморщив носа та легковажно відмахнувся. — Вона нічого не знає, — він обережно забрав букет та окинув його критичним поглядом. — Я ж просив нічого більше не вигадувати, — Максим похмуро розсунув кілька квіток. — Нащо тут гіпсофіли?

— У квітковому сказали, що вони подобаються дівчатам, — він флегматично знизав плечима. — Але якщо вам не до вподоби, я можу їх повисмикувати.

— На це вже немає часу, — Максим заперечно хитнув головою. — Зараз швидко попрощаюсь, посаджу її на таксі та поїдемо.

Він вийшов з-за рогу й ледве стримав самовдоволену посмішку, коли розгледів щире здивування на обличчі Ярини, що помітила квіти. Вона швидко відвела збентежений погляд вбік й намагалась впорядкувати хаотичні думки.

Яка вірогідність, що квіти призначені для когось іншого? Хоч би велика! Бо втекти після такого подарунка означало б виявити тотальну незацікавленість у подальшому спілкуванні.

— Вибач, будь ласка, що так довго, — Максим приязно посміхнувся та простягнув квіти спохмурнілій Ярині. — Це тобі.

Вона натягнуто посміхнулась та обережно прийняла важкий букет:

— Дякую! Мені дуже приємно, — зніяковілий погляд мимоволі спустився на свіжі помаранчеві лілії. Одна, дві… Їх тут не менше двадцяти! — Вони… Вони неймовірні.

— І пасують до твоїх очей.

Хіба законно бути таким милим?

— Дякую, — Ярина притисла до себе квіти однією рукою, а іншою — соромʼязливо заправила волосся за вухо. — Це так мило…

За спиною Максима біля тротуару по інший бік дороги зупинився незнайомий чорний автомобіль.

— Мені дуже не хочеться цього казати, але, — вона мимоволі перевела погляд на затоноване скло, що повільно опустилося. Костянтин, що сидів на водійському сидінні, зняв протисонцеві окуляри та високо підняв брови.

Ярина не закінчила речення й заклякла на місці. Максим прослідкував за її поглядом й почав розвертатися. Вона швидко обплела його теплі пальці своїми холодними й різко смикнула на себе.

Максим ошелешено глянув на Ярину та здивовано підняв брови. Вона вперше торкнулась його. Ще й так владно…

— Мені дуже шкода, але я терміново маю піти. Дякую за квіти. І за такий чудовий день! — Ярина різко розтиснула пальці. Вона не чекала на відповідь, а швидко побігла вздовж дороги до оговореного кількома хвилинами раніше місця зустрічі. Навіть якщо Максим озирнеться та побачить Костянтина, їй вже не доведеться нічого пояснювати.

Скло піднялось й автомобіль зрушив з місця. Максим не озирнувся. Він лише провів Ярину, що бігла вздовж дороги, спантеличеним поглядом й відчужено глянув на праву руку, якої хвилини тому вона торкнулась. Зі змішаними почуттями він повернувся до білого автомобіля за рогом.

Невдовзі Ярина перебігла дорогу. Чорний автомобіль, що проїхав повз неї, зупинився у кількох метрах попереду. Вона видихнула, сповільнилась й попрямувала одразу до пасажирського сидіння біля водія.

Ярина смикнула за ручку, але двері не відчинились. Скло повільно опустилося.

— В чому справа? — вона насупила брови й зазирнула до салону.

Костянтин схилив голову набік:

— Ти з цим віником до машини не сядеш.

— Чого? — Ярина підозріло примружила очі й прикусила нижню губу. Вона ледь стримала посмішку. Невже він… ревнує?

— У мене алергія на лілії. — Його десь вчили розбивати жіночі серця? — Якщо хочеш, — він кивнув за спину, — можеш покласти їх в чорний пакет та залишити в багажнику.

Ярина на пів хвилини зависла.

— Це такий жарт? — їй до останнього не хотілося вірити в правдивість причини, з якої Костянтин не хотів бачити букет. Як і викидати останній.

— Якщо вмієш водити авто та зможеш відвезти мене до лікарні, то сідай, будь ласка, — він фальшиво посміхнувся та розблокував двері.

Ярина не мала жодного уявлення, що робити з можливим набряком Квінке та як заводити машину, тому не зрушила з місця.

— Мені здається, що ти це просто на ходу вигадуєш, — вона ображено насупилась та підтиснула губи.

— Нащо це мені?

Після невеликої паузи Ярина знизала плечима:

— Не знаю. Може, просто хочеш образити мене.

Костянтин пирхнув, а вона жалісливо притиснула до себе квіти, з якими не хотіла прощатися, та вдихнула їх солодкий аромат. Вперше в житті їй подарували такий шикарний букет, а вона має заховати його до пакета для сміття! Що за несправедливість?

— Вони ж такі гарні, — пробурмотіла Ярина, коли помітила глузливий погляд. — Шкода ж…

— А мене тобі не шкода?

Вона наморщила носа та невизначено хитнула головою:

— Якщо відверто…

Костянтин скептично підняв брову. Ярина зітхнула:

— Пакет в багажнику?