Глава 51. Лілії

— Тому до завершення магістратури я навіть не думав…

Дві години прогулянки промайнули як одна мить. За цей час Ярина та Максим пройшлися набережною та дійшли до Маріїнського парку.

— Стривай, — Ярина здивовано зупинилась посеред доріжки. — А скільки тобі років? Просто до цієї миті я думала, що ми однолітки…

Максим поблажливо посміхнувся:

— Двадцять дев'ять.

— Оу, — Ярина збентежено потерла великий палець лівої руки.

Тридцять років — цікавий вік. Одні мають вигляд на сорок, інші — на двадцять.

— Все гаразд? — Максим зупинився навпроти Ярини та обережно зазирнув до її обличчя.

— Так, звісно, — вона ніяково потерла шию. — Просто трохи несподівано. Ти такий молодий та веселий…

— Так, я такий, — він знову посміхнувся. Зморшки в куточках примружених очей стали виразнішими.

Ярина придивилась та зрозуміла, що Максим цілком мав вигляд на свій вік. Сергій мав рацію, коли казав, що вона б і з трьох кроків не помітила стеження за собою.

Заграла популярна мелодія, яку Ярина часто чула, коли проходила повз кафе чи інші публічні місця. Максим дістав з кишені джинсів смартфон, закрив екран долонею від сонця та знову примружився, щоб прочитати ім’я абонента.

— Це важливий дзвінок, я маю відповісти. Не проти, якщо я відійду ненадовго?

— Так, звичайно. Без проблем, — Ярина швидко роззирнулась та вказала на порожню зелену лавочку, що знаходилась за спиною. — Я тут на тебе почекаю.

— Дякую, — Максим стримано посміхнувся та відійшов на кілька метрів. Він зупинився в затінку дерева спиною до Ярини та відповів на вхідний виклик. — Алло.

— Ви просили зателефонувати в цей час.

— Так, дякую, — Максим втомлено потер чоло. — У мене за годину має бути зустріч. Я вже не встигну повернутися до машини. Можеш, будь ласка, заїхати за мною? Я буду біля будинку офіцерів. І купи, будь ласка, якихось квітів, — він на мить задумався. — Помаранчевих. За скільки на тебе чекати?

— Двадцять хвилин.

— Дякую, — Максим озирнувся та звернув задумливий погляд до Ярини, що намагалась утрамбувати відбиту плитку в прогалину в доріжці. Судячи з брудної плями на коліні, дівчина вже встигла за цей короткий час перечепитися та впасти. — До зустрічі.

Він скинув виклик та ще хвилину відсторонено спостерігав за метушливою Яриною. Вона зрештою дала спокій плитці, що так нікуди й не вмістилась, і тепер намагалась удати, що весь час сиділа на лавці, не обіймала землю та не порушувала гармонійний уклад доріжки.

— То на чому ми зупинилися? — Максим підійшов до Ярини, що вже почала гортати стрічку новин в соцмережах. Він широко посміхнувся та також удав, що нічого не бачив.

— А, — вона підняла розгублений погляд, заблокувала телефон та задумливо торкнулась вказівним пальцем нижньої губи. — А, точно! Ти почав розповідати про навчання.

— Точно. Пройдемося? — він поглядом вказав на доріжку.

— Так, давай, — Ярина легко погодилась, але вкрай неохоче підвелась. Вона тільки зараз усвідомила, наскільки втомилась за прогулянку, та пошкодувала, що годину тому відмовилась від пропозиції посидіти за кавою в кафе. На пів хвилини запанувала тиша. — То на кого ти вчився?

— До третього курсу я навчався в медичному…

— Ого, це дуже круто!

— Та ні. Не думаю, — Максим спохмурнів та знизав плечима. — Це незакінчена освіта. А закінчував я вже управління та адміністрування.

Ярина чекала, що він продовжить розповідь. Але вперше за розмову він мав пригнічений вигляд та, здавалося, не хотів розвивати тему.

— А чому вирішив піти? З медичного, — вона сумнівалась, чи варто це питати. Але також боялась здатися грубою і згорнути тему чи взагалі ніяк не відреагувати на слова Максима.

— Змінилися плани та цілі, — він повернувся обличчям до Ярини та вимушено усміхнувся. — Зараз не дуже хочу про це говорити. Розкажи краще про своє навчання. Як тобі біомедична інженерія?

— Ой, — вона миттєво забула про ніякову паузу та неприязно скривилась. — Ніяк.

— Чого так похмуро? Наче ж гарна спеціальність. Чи тобі не подобається?

— Як і більшість одногрупників я від спеціальності чекала більше медичного, аніж технічного. Але вже як є. Мабуть, дійсно перша освіта визначає сферу, з якою після навчання більше не хочеться мати нічого спільного.

Ображена на долю та власний нерозсудливий вибір під час вступу Ярина насупилась та підтиснула вуста. Максим, що уважно спостерігав за змінами емоцій на її обличчі, раптом розсміявся. Ярина скосила на нього здивований погляд.

— Вибач, — він підняв долоні в захисному жесті. — Я не хотів тебе образити. Я розумію, що необхідність знаходитися там, де нецікаво, дуже гнітить. Але… Ти така мила, коли скаржишся на універ.

Ярина відчужено почухала вилицю. Вона не знала, як реагувати на дивний комплімент. Можливо, треба подякувати? Чи сказати щось приємне у відповідь?

— То чим би ти хотіла займатися? Якщо не інженерією, — Максим не чекав на позитивну реакцію та продовжував непомітно прокладати шлях до місця зустрічі. Ярина закусила нижню губу. — Медициною?