Глава 48. Рюкзак

— А якщо я захочу привести сюди хлопця? — Ярина засумнівалася, що страх лишитися на самоті сильніший за небажання ділити квартиру з Сергієм.

— Сидітиму в сусідній кімнаті та жодним рухом не видам присутності, — він переклав папірці та різний дріб’язок з тумбочки, що стояла між шафою та стільцем, на ліжко. Заставлене меблями з іншої кімнати приміщення наразі нагадувало лабіринт. — Хоча Костянтин міг би й запросити тебе до себе. І хлопцем він був років десять тому, — Сергій протиснувся між столом і комодом та всівся на диван.

Ярина ображено насупилася:

— А, може, я не про нього?

— А про кого ще? — Сергій скривився та дістав з рюкзака ноутбук.

— Вважаєш, у мене не може бути хлопця? — вдруге за день її намагалися принизити таким припущенням. Невже всі навколо вважали, що вона не могла більше нікому сподобатися?

Сергій навіть відкрив рота, щоб щось відповісти. Але коли він побачив вираз обличчя, що віщував йому як мінімум удар по голові пательнею, яка лежала на комоді поруч з якимись дротами та паяльником, то стулив вуста. Після невеличкої паузи чоловік відсторонено нагадав:

— Ти ще кілька днів тому питала, чи подобаєшся Костянтину.

— Я встигну двічі одружитися та розлучитися до моменту, коли він зрозуміє, що я — його доля, — невдоволено пробурмотіла Ярина та скосила відчужений погляд на пательню. Вона згадала про смаколики, які приніс Костянтин. — Ми забули пакет з десертами.

— Не ми, а ти. У мене руки були зайняті.

— А мої речі у повітрі за нами летіли, — пробурчала Ярина та потерла скроні, в яких неприємно запульсувало. — Ходімо, заберемо. Або хоча б до холодильника сховаємо. Шкода ж, якщо пропадуть.

— Сходи сама, — Сергій дістав з кишені ключі. — Лови, — та кинув їх в Ярину, яка відсторонено дивилась, як зв’язка пролетіла повз неї та дзенькнула за комодом.

На десять секунд запанувала ніякова тиша. Дівчина опустилась навколішки та навпомацки знайшла ключі між меблями.

— Тобі б поспати, — задумливо буркнув чоловік, коли згадав, що вночі Ярина не зімкнула очей.

— З радістю це зроблю, як повернусь, — пробурмотіла дівчина й надягнула залізне кільце зв’язки на палець. — Слухай, — вона нервово закусила губу та відвела погляд убік.

— Що? — Сергій увімкнув ноутбук та вже щось клацав на ньому.

— Мені трохи ніяково, але може у тебе вдома лишився якийсь телефон, яким ти не користуєшся? Можливо, старий чи побитий. Чи навіть з кнопками, — вона натягнуто посміхнулась. — Бо, судячи з того, як розвиваються події, я так підозрюю, що мені особливо немає сенсу купувати новий. А якщо у тебе багато сімок, то може…

— Стоп, — чоловік виставив перед собою долоню, щоб спинити зніяковіле бурмотіння. — Нагадай, чому ти лишилась без телефона? — здається, він тільки зараз усвідомив те, чому до цього не надавав значення. — Через вибух?

— Ну, певним чином, так…

— Поясни, — Сергій відставив ноутбук вбік та звернув зосереджений погляд до Ярини. — Розкажи детально, як все було.

— Ну, я забула рюкзак на гачку в туалеті. А згадала про нього, коли ми вже збирались сідати до машини. Ми вирішили повернутися, і якраз, коли зайшли до ресторану, стався вибух. Костянтин сказав, що не варто вже забирати рюкзак, бо туди вже теж могли щось підкласти, як і до його машини.

Сергій уважно вислухав дівчину та навіть жодного разу не перебив її. Пів хвилини він мовчав, після чого хитнув головою та неприязно поморщився:

— Дурна ідея, — чоловік дістав з кишені смартфон, набрав номер та приклав слухавку до вуха. За десять секунд очікування на дзвінок відповіли. — Добрий день. У вас в руках зараз телефон моєї сестри. Через вибух вона забула його разом із рюкзаком в туалеті… Так, сьогодні. За тридцять хвилин. Було б чудово. Дякую, — він сховав смартфон, закрив ноутбук та швидко підвівся. — Ходімо.

— За десертами? — Ярина здогадувалась, куди насправді збирався тягнути її Сергій, але до останнього не хотіла в це вірити. Після безсонної ночі та вибуху біля ресторану вона вже не мала жодних сил блукати містом.

— За рюкзаком, — він наблизився до неї, забрав ключі та кивком запросив іти за собою.

— А якщо там якийсь жучок чи щось гірше? — вона втомлено попленталась до вхідних дверей.

— На те й розраховую, — вуст Сергія торкнулась занадто радісна посмішка. — Замість того, щоб сидіти та боятися, варто використати можливе прослуховування на нашу користь. Якщо раптом жучків немає — твої речі залишаться при тобі. Якщо ж є — в наших інтересах використати це проти вбивці якнайшвидше.

— Ми зможемо якось відстежити того, хто залишив прослуховування?

— Навряд. Але ми зможемо наговорювати саме ту інформацію, яку хочемо передати. Таким чином, ми можемо або спровокувати ворога, або пустити його хибним шляхом.

— А ти взагалі впевнений, що вбивство у тебе вдома, вибух автомобіля Костянтина та можливе, — вона навмисне виділила останнє слово, — прослуховування мого телефону — пов’язані між собою?

— Ні, — Сергій знизав плечима та побіг сходами вниз.

Ярина зачинила двері квартири на замок та повільно спустилася сходами. Ще не вистачало зараз застрягти в ліфті. Вже на вулиці біля під’їзду вона невпевнено уточнила: