Глава 47. Автомобіль

— Батька чекала, — похмуро буркнула дівчина та схрестила руки перед собою. — А я, до речі, казала тобі, що ти маєш кепський вигляд.

— Він таким став після зустрічі з тобою, — Костянтин фиркнув та поморщився. — Але то не я старий, а ти схожа на підлітка. У твоєму віці давно вже фарбуються та на підборах ходять.

— Тобі треба — ти фарбуйся і ходи на підборах. А я й без макіяжу гарна, — ображено пробубоніла Ярина та кинула роздратований погляд на власне зображення у склі вітрини. Якби оце зараз ніхто не злив та не нервував, то мала б навіть дуже привабливий вигляд. А так, звісно, й самій не дуже хотілося дивитися на перекошене обличчя. — Поки ти там сидів, мене, між іншим, вже на побачення покликали.

Костянтин навіть забув про робочі проблеми та глузливо підняв брови:

— Тебе? Тут? Хто? Офіціант?

Ярина невдоволено примружилась:

— А хоч би й офіціант. Що за елітизм?

— Заради бога, — Костянтин підняв руки у захисному жесті. — Іди куди хочеш та з ким хочеш, — він скосив погляд на десерти. — Тільки вибирай десерти, будь ласка, швидше. Я поспішаю. Якщо хочеш, можемо ще з собою взяти. Пригостимо Сергія та Андрія, — чоловік пройшовся вздовж холодильника.

— Покладаюсь на твій смак та розсуд, — втомлено буркнула Ярина та поправила лямку рюкзака на плечі. — Мені треба відійти.

— На побачення? — насмішкувато уточнив Костянтин й звернув до неї поблажливий погляд.

Обличчя дівчини скам’яніло. Вона не відповіла на провокативне питання, а лише окинула чоловіка довгим поглядом:

— За кілька хвилин повернусь.

Невдовзі Костянтин з пакетом зі смаколиками та Ярина наблизилися до автомобіля. У момент, коли чоловік вимкнув сигналізацію та відчинив двері, дівчина усвідомила, що саме здавалося неправильним та дискомфортним останні хвилини:

— А де мій рюкзак?

Костянтин помовчав та насуплено глянув на неї.

— З вбиральні ти повернулась без нього, — він вже здогадався, що буде далі, та втомився від однієї тільки думки про необхідність повертатися.

— Дідько, — прошипіла Ярина та невпевнено глянула спочатку на вишукану вивіску ресторану, а потім — на чоловіка. — А ти можеш, будь ласка, зайти туди зі мною? — вона кивнула на заклад.

— Мене не пустять туди, де ти його забула, — чоловік фальшиво посміхнувся.

— А мене до ресторану без тебе не пустять, — прохолодно озвалась дівчина й зціпила зуби. Ніч без сну почала вдаватися взнаки.

Костянтин мовчки зачинив двері автомобіля та роздратовано попрямував до дверей закладу. Варто було Ярині заскочити за ним до приміщення, як з вулиці долинув звук вибуху. Вікна закладу вціліли, але одночасно увімкнулись сигналізації кількох автомобілів. Почулися крики, люди в ресторані почали панікувати.

Дівчина перелякано заклякла на місці. Останнім часом такі звуки перевертали звичний уклад життя догори дриґом. Костянтин в глибині душі вже здогадався, що трапилося. Він повільно розвернувся та вийшов на вулицю. Ярина боялася лишатися на самоті з думками та натовпом неспокійних незнайомців, тому поспішила за чоловіком. Його мовчання за хвилину вже почало гнітити.

— Я більше не сяду з тобою до одного автомобіля, — нервово пробурмотіла дівчина та прикусила губу. В десятках метрів палала машина, до якої вона хвилину тому могла сісти, якби не рюкзак у вбиральні.

— Цей день не без приємних новин, — філософськи відмітив Костянтин, чиє обличчя залишалось незворушним. Без зайвих рухів він окинув вулицю швидким поглядом.

— Тобі треба менше з Сергієм спілкуватися, — похмуро буркнула Ярина. Вона не ображалась — лише хотіла, щоб в цю мить з нею хтось говорив, сперечався чи навіть конфліктував. Аби тільки не мовчав.

— І з тобою, — чоловік повернувся до неї обличчям й серйозно відмітив: — До цього ти була останньою, хто знищував моє майно, за допомогою вибухів.

— Що? Ти думаєш… Що це я зробила?

— Телефон у тебе? — цього разу він не відповів на питання.

Розгублена через несподіване звинувачення дівчина потерла вилицю та загальмовано відповіла:

— Ні, в рюкзаку лишився.

— Погано. Ходімо, — Костянтин кивнув та пішов у протилежному до ресторану напрямку.

— Стривай, — невпевнено озвалась Ярина, що не зрушила з місця. — Я ж збігаю за рюкзаком? У мене там телефон, гроші, речі…

— Ти постійно знаходишся поруч зі мною чи з Сергієм. Яка вірогідність, що у твій рюкзак нічого не підклали за час, поки ми дивились на вогнище?

— Та ну… Нащо комусь…

— Навіть якщо не вибухівка, це може бути «жучок» для прослуховування чи камера. Це всіх нас наразить на небезпеку.

— Але я тільки купила телефон, — зовсім тихо прошепотіла дівчина. А подумки вже обмірковувала, чи зможе знайти такий же древній підручник, як і той, що лишився в туалеті. Якщо вона не поверне його в бібліотеку, то залишиться без диплома.

— Дешевше купити тобі новий телефон, ніж ризикнути життям через жадібність. Ходімо.