Глава 12. Настанови

Ярина хвилин сім сиділа під зачиненими дверима ванної кімнати й жалібно просила:

— Сергію, ну пусти мене, будь ласка. Моя черга, — вона зблідлою долонею смикнула дверну ручку, що була над головою. — Ну, вистав хоч тазик, врешті решт! Твоя ж квартира!

— Що трапилось? — на небі вже зійшов повний місяць, коли Андрій та Марія повернулися додому й збентежено завмерли на порозі. Змарнілий вигляд Ярини, що напівлежала біля відклеєної шпалери в коридорі, напружував.

— Змусь його відчинити, — вона прохрипіла й несильно стукнула долонею по дерев’яних дверях. — Вони ж навіть зламані були!

Проте Андрій не встиг нічого зробити — двері самі відчинилися та пнули Ярину в коліно. На одвірок сперся такий же блідий, якщо не зелений, Сергій.

— Нарешті, — вона навколішках вповзла до ванної кімнати, повільно підвелась і, слабко впершись в широку спину руками, виштовхнула загальмованого чоловіка до коридору, після чого нарешті замкнулась на самоті.

Сергій невпевнено хитався, але зрештою успішно дістався до ліжка й повільно опустився на край. Схвильований Андрій жестом руки показав Марії зачекати й спішно пройшов до кімнати за братом:

— Ти можеш пояснити, що трапилось?

— Суші, — той виснажено пробурмотів і незграбним рухом долоні, яка відчувалась важчою, ніж зазвичай, вказав на тумбочку з кількома порожніми коробками з-під суші.

Андрій тяжко зітхнув й узяв верхню коробку:

— Ти мене ніколи не слухаєш. Я ж тобі казав минулого тижня, щоб ти ніколи не замовляв тут…

Сергій, який з минулотижневої розповіді запам’ятав лише назву закладу, щось нечітко пробурчав та відвернувся до стіни. Андрій вирішив більше не насідати на двох невдах та пішов до своєї кімнати перевдягатися та готуватися до сну.

— Вони навіть повечеряти без ексцесів не змогли, — він засмикнув темно-зелені штори й пошепки висловив Марії все, що думав про брата та сусідку. — Але я ж не можу все життя наглядати за Сергієм! Ще і Ярина…

— Але ж ти не увесь час з ними жив. Якось вони до свого віку дожили, — вона перевдягнулась у чорну нічну сорочку, поки Андрій розкладав диван та застеляв ліжко такою ж темною, як і штори, бязевою постіллю.

— На їхнє щастя і мій головний біль, — він забрався під тонку ковдру й відкинувся на велику подушку в очікуванні Марії, що склала останні речі в поїздку та закрила малу синю валізу.

Вранці Андрій розбурхав сонну і вичавлену довгою ніччю Ярину, витягнув її до кухні та змусив записати та зберегти до мобільного телефону важливі номери.

— Я, звісно, все розумію, — вона втомлено зітхала і морщилась від променів сонця, що намагались засліпити крізь високе вікно. Андрій ніби навмисне повністю відкрив жалюзі, щоб зробити початок її дня ще складнішим. — Твій номер, Сергія, Марії… Але навіщо мені номер вашої мами й працівників ЖКГ?

— Аби наступного разу ти не стрибала з балкона на балкон, а зателефонувала до ЖКГ, щоб вони перекрили воду у всьому під’їзді, — Андрій вперто нависав над нею, спершись великою долонею на стіл, й сухо констатував очевидне.

— Всі навколо такі розумні, — ображено пробурмотіла Ярина, проте записала десять номерів, які супроводжувались довгими поясненнями, кому й у якому випадку краще телефонувати. — Ти так хвилюєшся, наче п’ятирічну дитину лишаєш вдома.

— П’ятирічній дитині вистачило б розуму звернутися по допомогу до дорослих, а не травити робітників і стрибати у вікно, — він потер лоба, взяв з кухонного стола невеликий клаптик паперу з виписаними ручкою номерами та відомими назвами поруч з кожним із них й простягнув Ярині: — Ось список закладів, де ви можете замовити собі їжу.

— Слухай, ну це вже занадто, — вона обурено підвелась, аби висловити невдоволення йому в обличчя, але перечепилась через ніжку столу. — Ай! Боже, як боляче, — спочатку вона повільно опустилась на коліна, після чого зіщулилась на підлозі й притиснула до тулуба ногу, яку минулого дня бинтував Андрій.

Він закрив верхню частину обличчя долонею, аби не бачити цього, й ледве стримався від дзвінка, яким скасував би відрядження.

— Якщо буде можливість, — Андрій дочекався, поки Ярина повернулась на м’який куточок, і тихо попрохав, — не виходьте з дому. Особливо — разом. Якщо тебе знову десь забудуть, я раніше, ніж за тиждень, не зможу забрати.

— Добре, — після феєричного падіння вона соромилась протестувати, тому насуплено з усім погодилась.

— Якщо щось станеться — телефонуй. Все, я поїхав.

Хотілося вірити, що всі у квартирі залишаться живими до його повернення. Він навіть не уявляв, що у цьому житті знайдеться людина, яка разом з його братом утворить небезпечний тандем. Складалося враження, що по окремості у них й справді більше шансів на виживання.  

— А чого ти тільки мене вичитуєш? Чого не розбудив Сергія? — Ярина ображено почухала ніс і потерла сонні очі. — Нехай би теж послухав поради дорослої людини, — останні слова були сказані з насмішкою і нотою образи.

— Того, що на тебе я ще маю малу надію, — тяжко зітхнув Андрій, який вже не вірив навіть у власні слова. — Будь ласка, коли я повернусь, нехай квартира… Нехай вона хоча б буде.

Коли він разом із валізою залишив квартиру, вона розслаблено потягнулась, увімкнула чайник і заварила чаю. За кілька хвилин до кухні вийшов закутаний в одну лише ковдру сонний Сергій.