Глава 8. Піца

Не встигла Ярина допити й чашку чаю, як Андрію почав надзвонювати кур’єр, який привіз піцу. Молодий хлопець нервував та не міг зрозуміти, чому ніхто не відчиняв двері. 

Андрій стримано перепросив та спробував пояснити ситуацію, коли до нього з-за спини підійшла Ярина. Вона обережно торкнулась його плеча і жестами попрохала послухати її.

— А він може передати піцу сусідам, чий балкон дотикається вашого?

— Зачекайте хвилинку, — Андрій прикрив слухавку долонею й тихо пояснив: — Ні. То теж наша квартира. Я планую переїхати восени.

То вони ще й розширюють межі володінь. Яка чудова новина.

Ярина почухала потилицю й розпачливо видихнула:

— А сусідам згори?

— Настільки хочеш їсти? — вона швидко кивнула. — Гаразд, — Андрій повернувся до розмови мобільним телефоном. — Зробимо наступним чином…

За кілька хвилин Ярина невпевнено трималась за драбину, яку на балконі підтримував Сергій. Андрій перехилився через бильце й керував процесом передачі товару.

— Якщо я помру, сподіваюсь, добрі люди підтвердять, що драбина не випадково висковзнула з твоїх рук, — ображено пробурчала Ярина, яка майже підійнялася на найвищу щабель.

Сергій міцно стискав залізні жердини з двох боків й намагався ухилятись від її безладних рухів:

— Якби тебе так не трусило від страху, то сама б тримала драбину, а я ліз за їжею. Ти можеш не ворушитись? — роздратоване прохання, яке ледве не змусило Ярину оступитися і впасти. 

— Не ворушитись я буду вже там, де ти мене сьогодні залишив, — вона огризнулася, але все ж спробувала змусити тіло не рухатись зайвий раз. — Проте такими темпами, дуже скоро мене туди повернуть на законних підставах.

— Тихше, — невдоволено зашипів на них Андрій. — Вже спускають.

Хоч сусіди згори й стверджували, що в них закоротка мотузка, Ярині навіть не довелось занадто сильно витягуватися, щоб дістати омріяну їжу. Вона щасливо посміхнулась, передала три коробки піци Андрію й почала спускатись.

— Куди? — Сергій зупинив її занадто серйозним тоном. — Зараз підійматимешся, щоб віддати гроші кур’єру, — Ярина не очікувала, що в таку мить до неї хтось звернеться, тим паче з проханням повернутись на небезпечну для життя висоту. Вона здригнулась, долоні зіслизнули із залізної поверхні, а тіло перейшло в стан вільного падіння..

— Твою ж, — Сергій, на якого зі скриком стрімко приземлилась перелякана Ярина, зашипів від болю. Драбина теж не втрималась у стійкому положенні й сильно вдарила чоловіка по нозі.

— Можливо, хоч подібне колись навчить тебе підбирати час для жартів, — беземоційно відмітив Андрій, який спостерігав за падінням вже з кімнати. — Я сплатив карткою, — уточнення адресувалось Ярині, що збентежено поглянула на стелю, за якою на неї з грошима могли чекати сусіди.

— Вибач, — за мить вона вже співчутливо вдивлялась у перекошене від болю обличчя.

— Злізь, будь ласка, — Сергію вартувало чималих сил та витримки не зірватись на нецензурні вислови.

Трійця перемістилась до кімнати, що належала Андрію. Ярина почала сумніватись, чи рідними братами були чоловіки — охайна і красива кімната не мала нічого спільного із запаморочливим хаосом Сергія.

Андрій запросив усіх на широкий диван і присунув до нього невисокий журнальний столик, на якому залишив всі коробки з піцою. Сергій доїв половину однієї з них, коли помітив, що Ярина відкинулась на м’які подушки у кутку дивана й більше не реагувала на їжу.

— І треба було ризикувати життям заради двох шматків?

— А ти не рахуй чужі шматки. Я пізніше ще візьму, — Ярина обійняла одну з подушок та вклала на неї голову.

— Він не дарма питає. Пізніше може вже нічого не бути, — легко пояснив Андрій, який добре знав апетити Сергія.

— Тоді така моя доля, — вона апатично знизала плечима й позіхнула в подушку. — Може щось подивимось чи у щось зіграємо?

— Ти ледве тримаєш тіло у вертикальному положенні — які ігри? — скептично фиркнув Сергій і серветкою витер долоні.

— Після їжі ще години три не можна спати, — Ярина сонно труснула волоссям.

Андрій переклав всі шматки до однієї коробки, а порожні взяв, щоб віднести до відра для сміття:

— Я на кухню. Комусь чаю чи ще чогось принести?

— Там крім чаю та кави зараз нічого нема, — Сергій розчаровано розвів руками й також відкинувся на м’які подушки. — А у тебе тут затишно. Може, Ярина залишиться у твоїй кімнаті? — він невинно поглянув на брата, який мовчки відповів незмигним поглядом.

Сну наче й не було в жодному оці — настільки сказане зачепило свідомість Ярини. Ображена тим, що від неї весь час намагалися позбутися, вона невдоволено буркнула:

— Я буду чай.

Ніби шкільні роки й викладачі в університеті недостатньо зрубали самооцінку і залишки самоповаги.

— Я теж, — доброзичливо погодився Сергій, чий настрій після пізньої вечері помітно покращився. Здається, він був не злий, а голодний. Як мало треба, щоб йому догодити — нагодувати й дати спокій.