Глава 5. Сварка

Ярина ледь знизала плечима й мимоволі оглянула кімнату, ніби Марія могла заховатися за шафою чи ліжком.

— Ну… Має бути десь тут. А що? — події останньої години важко назвати приємними, але навряд Андрій цікавився її перелізанням через балкон чи самопочуттям Максима.

— У неї телефон поза зоною. Вирішив переконатися, чи все гаразд, — на фоні голосу, який то зникав, то знову проривався, долинув занадто чіткий шурхіт пакета та гупання дверцятами холодильника.

— Ну, ніби має бути гаразд, — принаймні Ярина мала сподівання, що за ту годину, яку вони не бачилися, Марію ніхто не викрав, не зв’язав та не прирізав у темному кутку. — Але я можу пошукати її та попросити перетелефонувати тобі.

— Якщо нескладно, — булькання води у каструлі звучало гучніше за нечіткі слова. — Не хочу псувати вечірку, але ми мали на завтра плани, то хотів дізнатись, чи залишати бронь.

— Гаразд, — Ярина піднялась на ліктях та сіла на ламінаті, від зіткнення з яким на ранок під джинсами явно виявить на колінах синці. — Але це буде не швидко. Тут так багато людей, я не знаю, коли знайду її. Це може бути десять хвилин, а може тридцять чи… 

— Не поспішай, я ще не лягаю.

— Добре. Тоді маякну як знайду її.

Ото або роками сидиш на самоті нікому не цікава, або всім і всюди одночасно потрібна. Причому обов’язково, коли ще й далеко від дому чи дивану, а єдине бажання — лягти й не рухатися кілька годин.

Максим зробив глибокий вдих та видих, сперся ліктями на коліна й підняв розмитий погляд на Ярину:

— Сильно забилась?

— Та наче ні…

Ярина поклала смартфон на підлогу, повільно сіла й потерла чоло. Коли вона підтягнула до себе ноги, одна босоніжка разом з відірваною лямкою залишилась біля порогу балкона.

Ярина потягнулась за зіпсованим взуттям й невдоволено зашипіла. Оцінивши проблему, вона втомлено видихнула й поглянула на Максима:

— Маєш суперклей? — не те щоб це була чудова ідея, але два тижні босоніжки на ньому трималися. Хоча, варто визнати, що більшу частину цього часу вони стояли під стіною, а не сновигали кілька годин поспіль.

Він примружився й похитав головою:

— Ні. Але маю медичний клей. У тебе шкіряні босоніжки?

Вона кілька секунд незмигно дивилась в його обличчя, після чого ображено шмигнула носом.

— Я вегетаріанка. Я не ношу такого, — Ярина помовчала. — І я тобі справді виглядаю як людина, яка має гроші на шкіряне взуття?

— А, — Максим загальмовано кліпнув. — Точно. Вибач, — він відчужено кивнув. — Я зараз матиму зустріч і двадцять хвилин буду зайнятий, але ти можеш залишитися тут, а я пізніше приєднаюся та…

— Ти впевнений, що тобі варто йти на зустріч? Ти мені дуже подобаєшся, ти дуже гарний, але, — вона скривилася й невизначено хитнула головою. — Вигляд у тебе зараз…

Та й швидкість реакції залишала бажати кращого.

Максим вимушено зітхнув та похитав головою:

— Я маю поговорити з важливими людьми.

Ярина кокетливо заправила пасмо рудого волосся за вухо:

— Важливішими за мене?

Максим не перейняв грайливий настрій.

— Це робоча зустріч.

Вона недовірливо поморщилась:

— Тут?

— Тут.

Ярина тяжко видихнула.

— Хочеш я поговорю з цими важливими людьми? Поясню, що ти зараз не маєш сил на робочі справи.

Максим оцінювальним поглядом окинув її вигляд — від розпатланого волосся і дрібних мокрих дощових плям на тонкій кофтинці до однієї босоніжки на нозі.

— Не варто.

Він реально думав, що це було непомітно?

Ярина підтиснула вуста.

— В будь-якому разі мені треба знайти Марію, — смартфон на підлозі блимнув й сповістив про коротке повідомлення від Катерини. “Підійди”. І майже одразу спливло друге. “Будь ласка”. — І Катю, — вона почала натягувати на ступню порване взуття.

— Ти підеш в цьому? — здавалося, через хворобливий стан Максим гірше контролював емоції та інші мимовільні реакції.

Ярина помовчала, зважуючи альтернативні варіанти.

— Теоретично можу й боса. Але там усі в брудному взутті. Не хотілося б підхопити грибок. Чи щось гірше, — з огляду на те, скільки усамітнених пар вона виявила в цьому будинку, краще б тут зайвий раз нічого не торкатися. Навіть пальцями ніг.

Максим повільно підвівся та мовчки підійшов до шафи-купе. Він відсунув одну з розсувних дверей вбік, нахилився та після короткого огляду вмісту нижньої шухляди дістав темні капці. 

— Я тут маю тільки чоловічі, — Максим обернувся. — Хочеш?

— Давай, — Ярина швидко кивнула, скинула порвану босоніжку та почала розстібати цілу. — Дякую.

Максим зачинив шафу, обережно поклав капці біля Ярини та повернувся до дзеркальних дверей, щоб поправити на собі піджак.

За хвилину Ярина та Максим разом вийшли до коридору. Ненав'язалива мелодія, що грала у залі, стала гучнішою.