Глава 5. Сварка

Ярина ледь знизала плечима й мимоволі оглянула кімнату, ніби Марія могла заховатися за шафою чи ліжком.

— Ну… Має бути десь тут. А що? — події останньої години важко назвати приємними, але навряд Андрій цікавився її перелізанням через балкон чи самопочуттям Максима.

— У неї телефон поза зоною. Вирішив переконатися, чи все гаразд, — на фоні голосу, який то зникав, то знову проривався, долинув занадто чіткий шурхіт пакета та гупання дверцятами холодильника.

— Ну, ніби має бути гаразд, — принаймні Ярина мала сподівання, що за ту годину, яку вони не бачилися, Марію ніхто не викрав, не зв’язав та не прирізав у темному кутку. — Але я можу пошукати її та попросити перетелефонувати тобі.

— Якщо нескладно, — булькання води у каструлі звучало гучніше за нечіткі слова. — Не хочу псувати вечірку, але ми мали на завтра плани, то хотів дізнатись, чи залишати бронь.

— Гаразд, — Ярина піднялась на ліктях та сіла на ламінаті, від зіткнення з яким на ранок під джинсами явно виявить на колінах синці. — Але це буде не швидко. Тут так багато людей, я не знаю, коли знайду її. Це може бути десять хвилин, а може тридцять чи… 

— Не поспішай, я ще не лягаю.

— Добре. Тоді маякну як знайду її.

Ото або роками сидиш на самоті нікому не цікава, або всім і всюди одночасно потрібна. Причому обов’язково, коли ще й далеко від дому чи дивану, а єдине бажання — лягти й не рухатися кілька годин.

Максим зробив глибокий вдих та видих, сперся ліктями на коліна й підняв розмитий погляд на Ярину:

— Сильно забилась?

— Та наче ні…

Ярина поклала смартфон на підлогу, повільно сіла й потерла чоло. Коли вона підтягнула до себе ноги, одна босоніжка разом з відірваною лямкою залишилась біля порогу балкона.

Ярина потягнулась за зіпсованим взуттям й невдоволено зашипіла. Оцінивши проблему, вона втомлено видихнула й поглянула на Максима:

— Маєш суперклей? — не те щоб це була чудова ідея, але два тижні босоніжки на ньому трималися. Хоча, варто визнати, що більшу частину цього часу вони стояли під стіною, а не сновигали кілька годин поспіль.

Він примружився й похитав головою:

— Ні. Але маю медичний клей. У тебе шкіряні босоніжки?

Вона кілька секунд незмигно дивилась в його обличчя, після чого ображено шмигнула носом.

— Я вегетаріанка. Я не ношу такого, — Ярина помовчала. — І я тобі справді виглядаю як людина, яка має гроші на шкіряне взуття?

— А, — Максим загальмовано кліпнув. — Точно. Вибач, — він відчужено кивнув. — Я зараз матиму зустріч і двадцять хвилин буду зайнятий, але ти можеш залишитися тут, а я пізніше приєднаюся та…

— Ти впевнений, що тобі варто йти на зустріч? Ти мені дуже подобаєшся, ти дуже гарний, але, — вона скривилася й невизначено хитнула головою. — Вигляд у тебе зараз…

Та й швидкість реакції залишала бажати кращого.

Максим вимушено зітхнув та похитав головою:

— Я маю поговорити з важливими людьми.

Ярина кокетливо заправила пасмо рудого волосся за вухо:

— Важливішими за мене?

Максим не перейняв грайливий настрій.

— Це робоча зустріч.

Вона недовірливо поморщилась:

— Тут?

— Тут.

Ярина тяжко видихнула.

— Хочеш я поговорю з цими важливими людьми? Поясню, що ти зараз не маєш сил на робочі справи.

Максим оцінювальним поглядом окинув її вигляд — від розпатланого волосся і дрібних мокрих дощових плям на тонкій кофтинці до однієї босоніжки на нозі.

— Не варто.

Він реально думав, що це було непомітно?

Ярина підтиснула вуста.

— В будь-якому разі мені треба знайти Марію, — смартфон на підлозі блимнув й сповістив про коротке повідомлення від Катерини. “Підійди”. І майже одразу спливло друге.“Будь ласка”. — І Катю, — вона почала натягувати на ступню порване взуття.

— Ти підеш в цьому? — здавалося, через хворобливий стан Максим гірше контролював емоції та інші мимовільні реакції.

Ярина помовчала, зважуючи альтернативні варіанти.

— Теоретично можу й боса. Але там усі в брудному взутті. Не хотілося б підхопити грибок. Чи щось гірше, — з огляду на те, скільки усамітнених пар вона виявила в цьому будинку, краще б тут зайвий раз нічого не торкатися. Навіть пальцями ніг.

Максим повільно підвівся та мовчки підійшов до шафи-купе. Він відсунув одну з розсувних дверей вбік, нахилився та після короткого огляду вмісту нижньої шухляди дістав темні капці. 

— Я тут маю тільки чоловічі, — Максим обернувся. — Хочеш?

— Давай, — Ярина швидко кивнула, скинула порвану босоніжку та почала розстібати цілу. — Дякую.

Максим зачинив шафу, обережно поклав капці біля Ярини та повернувся до дзеркальних дверей, щоб поправити на собі піджак.