Глава 4. Телефонна розмова

Це багато що пояснювало.

— Гаразд, — Ярина задумливо кивнула. Менш як два тижні тому і Максим, і Костянтин поповнили їй рахунок. На один міжнародний дзвінок мало вистачити. — Я тоді перетелефоную йому.

— Як справи? — попри припущення, що зв'язок обірветься одразу після того, як вона виявить будь-яку ознаку згоди, Сергій ніби був не проти продовження розмови. 

— Та… нормально все, — вона не знала як реагувати на таку дружню ініціативу. — А ти як? Як самопочуття?

З динаміка крізь шуми та якесь шипіння долинуло нервове зітхання. Здавалося, Сергій ледве стримувався від грубощів.

— Нормально. Досі в лікарні, — в голосі вгадувалась роздратована нудьга, ніби було очевидно, що в палаті добре не буває. — Чим займаєшся? 

Ярина розгублено глянула на Максима, який очікував чи то на завершення телефонної розмови, чи то на можливість повернутися до зали.

— Мені зараз не дуже зручно говорити, — вона заправила волосся за вухо, закусила губу та тихо зізналась: — Я на афтепаті.

— Де? 

Чомусь завжди після уточнення з’являлися сумніви у власних словах та сприйнятті реальності.

— Ну, вечірка на честь відкриття бутика Катерини.

Запанувало мовчання.

— Он як, — Сергій, який нічого не знав про вечірку та відповідно нікуди не був запрошений, ображено цокнув язиком. — Зрозуміло. Бажаю гарно провести час.

Виклик різко обірвався.

Ярина збентежено закусила губу. Мабуть, не варто було розповідати про власне місцеперебування? Чи Катерину. Між цими двома відбувалось щось абсолютно незбагненне. І попри суцільні непорозуміння — очевидно взаємне.

Але Ярина не знала, що афтепаті — то якась таємниця! Ймовірно Сергій образився чи навіть засмутився… Дивно усвідомлювати, що він також мав серце в грудях та був здатний на людські емоції.

Максим зазирнув до її обличчя:

— Все нормально?

Занурена в роздуми Ярина відламала кубик шоколадки та відчужено кивнула:

— Так, — вона вказала смартфоном на двері балкона. — Не проти, якщо я ще на хвильку відійду зателефонувати?

Він підняв брову:

— Якщо тільки недовго. На мене справді чекають, — Максима дещо дивувала така зайнятість. Він й не припускав, що Ярині потрібно бути на зв’язку з такою купою людей.

— А ти себе вже добре почуваєш? — вона задумливо примружила очі та замість того, щоб покласти солодкий шматочок до рота, простягнула його Максимові.

Він втомлено посміхнувся та похитав головою:

— Їж. Мені вже краще.

— Точно? — вона підозріло оглянула його неприродно бліде обличчя. — Бо ти якось нічого не з'їв та майже не випив…

Усмішка Максима стала вимушеною:

— Насправді, мені й сік зараз не дуже йде, а до шоколаду взагалі не тягне, — він поморщився і з відразою глянув на поламану плитку. — Та й тут дев’яносто відсотків. Він не дуже допоможе.

— А, — Ярина похмуро насупилась, оскільки й не подумала про те, як операція могла вплинути на апетит, а відсоток какао — на допомогу при втраті свідомості. Вона вказала тим самим кубиком на двері, що вели до коридору. — То може збігати за чимось іншим?

— Не треба, — Максим намагався стримуватися, але втома та біль давались взнаки й виливались у легке роздратування. — Телефонуй та вже підемо до зали. 

— Гаразд, — невпевнено протягнула Ярина, яка на відміну від нього не мала важливих справ і не спішила повертатися до натовпу богеми. І взагалі планувала після телефонної розмови ненав’язливо поцікавитися, чи не можна не йти до зали, а залишитися в цій кімнаті самій. Раніше вона не мала нагоди довідатися, що насправді такі заходи їй не до смаку, і робити на них банально не було чого.

Ярина підвелася, поставила торшер, який перевернув Микита, й посунула шнур живлення ближче до стіни, щоб більше ніхто не перечепився. Вона вийшла на балкон, причинила двері та набрала останній пропущений номер.

— Привіт, — довелося зачекати кілька гудків, поки у слухавці крізь шуми на лінії зазвучав знайомий голос. До цього моменту вона й не думала, що встигла настільки скучити за ним. — У тебе там все добре? Ніхто ще не викрав? — здавалося, кілька фраз підряд без глузування змусили б його корчитися в муках. Якби Костянтин не приїздив до неї з судочками з їжею та не рятував постійно з халеп, з самого лише спілкування Ярина ні за що б не здогадалась, що він до неї має хоч щось окрім претензій.

Попри те, що він її не бачив, вона крізь легку посмішку ображено підтиснула вуста:

— Все нормально. Зараз на вечірці з нагоди відкриття бутика Катерини. Тусуюсь з твоїм братом, — в голосному зітханні вгадувалась неприхована спроба змусити ревнувати.

Костянтин помовчав. На небі зблиснула блискавка й пророкотав грім.

— Не запізно? — шуми в телефоні стали сильнішими. Погода псувала й без того поганий зв’язок.

— Та наче ще ні, — вона підставила долоню під дрібні краплі дощу, що почав посилюватися. Долинули скрики людей, що тусувалися з іншого боку будинку, та ймовірно повалили всередину до головної зали. Ярина поворушила пальцями, поглянула на темне небо, що знову різко висвітлила блискавка, та відступила під стіну незаскленого балкона, аби не змокнути наскрізь. — А ти як? Як мама?