Глава 3. Сік

Ярина відчужено дивилась, як Оля вправно, майже механічно, міряє тиск Максима:

— Я… Що… Що я можу зробити?

— Принеси сік чи щось солодке.

Ярина швидко кивнула, схвильовано вискочила до коридору та побігла в пошуках столів з їжею. В голові промайнула жахлива й дещо недоречна думка, що принаймні Максим не збрехав. Навряд чи в такому стані він збирався усамітнюватися в ліжку з іншою жінкою. 

Коли в руках були дві склянки — з апельсиновим та яблучним соком, а до тіла притиснуті пляшечка з водою, шоколадка та якийсь батончик, Ярина усвідомила, що не дуже пам’ятає дорогу назад. І перед тим, як повернутися до потрібної кімнати, вона навіть встигла забігти до тієї, яку досі займала не дуже одягнена пара.

— Вийди! — грубий чоловічий рик.

— Стукати треба!

Розгублена Ярина перелякано вибігла назовні, хоча й подумала, що не стукати треба, а зачинятися. Коли вона нарешті дісталась кімнати, Оля вже обробила рану, краї якої трохи розійшлися, наклала на них маленькі стрічки, поверх них — легку пов’язку, та вже відклала масивну аптечку на тумбочку. 

— Дякую, — Максим вимушено посміхнувся та кивнув. — Йди поки до зали. Я наберу, як щось ще треба буде. Хвилин за п’ятнадцять повернусь за стіл.

Оля стримано кивнула, забрала з крісла чорну з білими ромбами сумочку й вийшла, навіть не глянувши на Ярину та не надавши нових порад.

Двері зачинилися, а Ярина, яка не мала жодного уявлення, що робити далі, повільно підійшла до тумбочки. Вона не знала, що і як краще спершу поставити, тому трохи схилилась над ліжком, відсунула руки від тулуба, й дозволила закритій пляшці з водою, шоколадці та батончику впасти на матрац. 

— Я не знала, який ти питимеш, тому взяла і апельсиновий, і яблучний, — тепер коли нічого більше не заважало, Ярина легко поставила дві склянки на тумбочку поряд з аптечкою. — Як ти? — вона повернулась обличчям до Максима, який відкинувшись на велику подушку, напівлежав-напівсидів, й невпевнено завмерла за крок від ліжка.

— Бувало й гірше, — він не дивився на Ярину. — Вибач, будь ласка. 

Вона розгублено кліпнула віями:

— За що?

Він помовчав. 

— За все, що ти побачила. Мені шкода, — Максим пригнічено дивився вниз та уникав її погляду.

Ярина кивнула з розумінням:

— Ти ж просиш вибачення за Олю, правильно? Мені б теж було ніяково, якби ти мене заскочив з іншим чоловіком без сорочки…

Він насупився й нарешті звернув до неї збентежений погляд:

— Що? — вона знущалась, чи що?

Ярина багатозначно повела плечем:

— Ми були у стосунках, але я тебе голим не бачила. А перед нею ти роздягнувся…

Максим кілька секунд збирав хаотичні думки докупи.  

— Ти ж бачила, що вона тільки-но…

— Я все бачила, — Ярина багатозначно примружила очі, підтиснула вуста та схрестила руки перед собою. Але вже за мить легко усміхнулась й розслаблено сіла на край ліжка. — Я жартую, — можливо й невдало, але принаймні спробувала зняти напругу. — Тобі немає за що просити вибачення. Всім буває погано, це нормально. Ну, тобто, звісно, це прикро і неприємно, але з усіма трапляється. Я он тільки за один семестр по кілька разів втрачаю свідомість зранку в метро дорогою на навчання на голодний шлунок.

Максим трохи посунувся та піднявся, щоб сісти повище:

— По-перше, те, що ти описуєш, ненормально і доволі тривожно. А по-друге… Я не тільки про це.

— Гаразд, можливо, я дещо погарячкувала. Але зрозумій мене, ти зник на кілька днів, не писав, не телефонував, а потім ще й голий з Олею, — його погляд спохмурнів, і Ярина зрозуміла, що час закруглятися з озвученням потоку думок. Вона приклала долоню до серця: — Але тепер коли я знаю, що сталося, все гаразд. Я все усвідомила, ти не винен. Впевнена, що ці дні тобі було взагалі не до телефонних розмов. Я не засмучена… Майже. Не знаю, можливо, таки трохи засмучена, але…

Максим потягнувся до сорочки, що лежала поруч, поморщився від болю та зітхнув:

— Ти ж розумієш, що я і не про це? — він чудово усвідомлював, що вона не дурна і не сліпа. Небагатьох дівчат приваблює понівечене тіло.

Ярина сковзнула швидким поглядом по його тулубу й серйозно зазирнула в очі:

— Хочеш, щоб ми про це поговорили? — мабуть, дарма вона намагалась зумисне відвернути розмову від теми, яка здавалась важкою та неприємною для Максима.

Він повільно просунув руки в рукава й відчужено похитав головою:

— Ні. Поки ні.

Вона кивнула:

— Гаразд, — їй хотілося підтримати, сказати, що в жодній проєкції всесвіту це не проблема для їхніх стосунків, але… Це означало б, що думка про те, що це може бути проблемою, таки з’явилась. А це не схоже на те, що йому зараз треба. Та й було чимало інших питань до їхніх ще нестосунків… — Тоді, будь ласка, не ображайся, але мені дуже треба. Я за хвилину повернусь, — Ярина поморщилась, підвелась й повільно посунула до дверей, що вели до вбиральні. Вона смикнула ручку під здивований погляд Максима, який не очікував, що серйозна розмова перерветься саме так.