Глава 2. Ревнощі

Микита співчутливо глянув на Ярину:

— Може, подамо якийсь звук? Вони наче ще не почали… 

Ярина тихо буркнула: 

— Момент втрачено, — але замість того, щоб перелізти через бильце та стрибнути на газон, вона потягнулась рукою до дверей, щоб штовхнути їх та увійти всередину. — Просто вийдемо.

Обличчя Микити скам’яніло:

— Тоді ми могли зробити те саме там, а не перелазити через балкон та ризикувати життям.

Ярина мимоволі пхикнула. Вона більше ризикувала, коли продовжувала жити у власній квартирі, яку то затоплять, то підірвуть. 

— Не могли. Якби нас там помітили, нам було б ніяково. А тут ніяково має бути не нам. І якщо раптом нас помітять, вдамо, що прийшли сюди з тією ж метою, що й вони. І що навіть не звернули на них уваги, — вона похмуро спостерігала, як жінка наблизилась до ліжка та нахилилась до Максима. — Пішли.

— Слухай, ти мене вибач, але я не дуже хочу влізати у ваші драми та… 

Але Ярина вже не слухала. Вона навшпиньках вийшла й навіть майже проскочила до дверей. Микита ж, який поспішив за нею, аби не лишатися на самоті на балконі, ніби слон у крамниці посуду, перечепився через шнур від торшера, що стояв біля крісла в кутку, й з гучним грюкотом перевернув той на підлогу. Перелякавшись, що на нього нагримають, Микита швидко штовхнув Ярину до стіни за крок від дверей й вперся рукою поруч з її обличчям майже як в кіно. Нехай краще всі вважатимуть його пристрасним, аніж незграбним.

— Видай якийсь звук, — він швидко прошепотів їй в саме вухо. — Стогін, будь-що.

— Чому я? 

— Ну, ти ж жінка.

Вона підняла брови й здивовано розкрила рота:

— А ти сексист.

— Перепрошую? — зрештою озвався Максим, який ще не встиг розгледіти Ярину. Лише якусь дуже дивну експозицію в кімнаті.

Микита відлип від Ярини та обернувся. В нього вперлися дві здивовані пари очей.

— Привіт, — він натягнуто усміхнувся. — Ми не помітили, що тут хтось є. Ми вже йдемо, — від початку він дійсно не хотів влазити в чужі стосунки. Але навряд чи той, хто вже усамітнився з іншою жінкою, згадуватиме про попередню.

— Ярино? — Максим розгублено розкрив рота й повільно підвівся. 

Коли вона сфокусувала на ньому зір, він вже прикривав оголений торс подушкою. Ярина підняла брову. Який сором'язливий! Став за останні десять секунд.

— Що ти тут робиш? — Максим зробив кілька кроків до неї. Він рухався якось невпевнено й продовжував притискати до себе подушку.

— Саме те, що ти подумав, — вона ображено підтиснула вуста й схрестила перед собою руки. Якщо він роздягнувся при іншій жінці, вона теж мала право опинитися в обіймах іншого чоловіка. Шкода, звісно, що не в реальних, і не його брата… Але ось чим він займався ці дні? Міг хоч написати, що в житті її більше не хоче бачити. Стосунків між ними ніби й так вже чи ще не було… Але однаково неприємно!

— Що ви вдвох намагались непомітно вислизнути з чужої кімнати, в якій не мали бути?

Здається, він не так добре додумував та накручував себе, як Ярина. Вона підтиснула вуста.

— Можливо.

Який сенс брехати, якщо все настільки очевидно?

— Це вбиральня? — Микита кивнув на двері, які помітив зліва від ліжка, й глянув на Максима, який повільно кивнув. — Можна скористатися? — черговий кивок, і той зник за дверима.

Ярина з тугою провела поглядом худу спину. Важко дивитися, як твоя мрія здійснюється у когось іншого.

Максим мляво усміхнувся їй:

— Я радий тебе бачити.

— Угу, — насуплено буркнула Ярина. Такий радий, що аж половину одягу розгубив дорогою до неї. 

— Щось не так?

Її брови підскочили вгору. Він справді питав це після того, як вона його побачила напівголого з іншою жінкою? 

— Та ні, все гаразд, — це звучало майже щиро, через що наступні слова стали шоком для Максима. — Це абсолютно нормально зникнути на кілька днів, ігнорувати повідомлення, але при цьому виходити в онлайн, розважатися з іншими жінками, і казати, як скучив.

— Що? Це ти мені не відповідала, — він поліз до кишені вільних лляних штанів за смартфоном. Максим розблокував екран, відкрив месенджер і… розгублено розкрив рота. — Ти не отримала повідомлень, — він розвернув екран до неї, але чи пальці були слизькі, чи просто невдало вхопив смартфон, і той одразу висковзнув й впав на підлогу. Максим якось загальмовано глянув вниз. Ярина присіла, підняла смартфон й глянула на їхній чат. 

Два повідомлення висвічувалися червоним з позначкою «не доставлено». Ярина примружилася, щоб прочитати послання, яке він вважав індульгенцією на зникнення на кілька днів. 

«Привіт. Вибач, сьогодні не зможу приїхати, вночі вирізали апендикс»

«Як у тебе справи?»

— Тобі, — вона недовірливо насупилась, — вирізали апендикс? 

— Так, пам'ятаєш, мені ще у тебе ввечері було недобре. Тоді ж вночі й прооперували.