11. Оборона села чи епічна битва українців

Рома стояв на самоті в напівтемряві на розі сирого тунелю. Він щосили прислухався й вдивлявся в чорне марево, ніби намагався щось розгледіти. Раптом він уловив ледь чутний шурхіт і затамував подих, намагаючись зрозуміти, чи не здалося йому. Та почувши ще один шелест, він остаточно переконався — вони йдуть. Із кожною секундою марш жуків лунав усе гучніше. Вони прийшли знищити село, яке вони — чи то з дурості, чи то з відваги — вирішили захищати, ризикуючи життям.

Долоні хлопця спітніли, а у роті пересохло. Серце скажено калатало, і з кожною миттю його стукіт ставав гучнішим, ніби підлаштовуючись під кроки ворога.

— Сподіваюся, ти зробив правильний вибір, — ледь чутно сказав він сам собі.  — Хоча гадати не доведеться… усе вирішиться зовсім скоро.

Він вийшов на середину печери й побачив орду жуків. Вони в свою чергу сердито подивилися на нього і на хвилину зупинилися. Попереду стояв уже знайомий командир. Його постать була нерухомою, майже спокійною — він не поспішав, ніби знав, що перемога лише питання часу. Чи то завдяки пристрою перекладу, чи то Рома вже почав розуміти їхню мову — він сам не знав. Жук махнув тонкою рукою й вигукнув:

— Перший загін, схопити його!

Рома зірвався з місця й побіг тунелем. Він був тут не вперше — вони із Сашею та іншими не раз прокручували цей момент. Щоправда, раніше вороги були лише в уяві, а тепер усе стало реальністю.

Він різко повернув ліворуч — і пролунав перший постріл. Куля просвистіла біля вуха й рикошетом вдарилася об стіну. У Роми задзвеніло у вухах, на мить він розгубився. Ще крок — і нога зірвалася на вологому камені, він майже впав, але в останній момент утримав рівновагу, вчепившись рукою в шорстку стіну. Вдаривши себе по щоці, він прийшов до тями й побіг далі. Кинувши погляд через плече, він переконався, що жуки не відстають, і мимоволі всміхнувся, весь цей час рахуючи свої  кроки: «Двадцять вісім… двадцять дев’ять… ТРИДЦЯТЬ!»

Після цього хлопець різко впав на землю, спираючись на ліву ногу, й ковзнув під натягнутою сіткою, після чого сховався за рогом.

Близько двадцяти жуків влетіли в пастку, збившись у купу. Із різних боків з’явилися лучниці — близько десяти. На чолі із Сашею вони дали залп із своїх саморобних луків, швидко перезарядили й вистрілили ще раз. Жуки панікували, збивалися в кучу, деякі навіть стріляли по своїм. За кілька хвилин від загону залишився один — і Рома добив його саморобним списом.

Дівчата підбігли й почали збирати пістолети. Одна з них подала Ромі глок, заляпаний зеленою жижою.

— Краще віддай його їй, — сказав він, кивнувши на Сашу. — Вона з цим справляється краще.

На мить їхні погляди перетнулися. Саша нічого не сказала, лише коротко кивнула.

На двадцять жуків пістолетів було лише десять, але й це вже було перевагою.

Вони перегрупувалися й рушили далі тунелем. За кілька хвилин знову почули кроки.

Попереду з’явилися барикади з мішків із піском, за якими чекали свої. Рома, Саша й лучниці перестрибнули за укриття. А звідти вискочив Сірко — з пов’язкою на голові та двома смугами бруду під кожним оком.

— Спалити їх усіх! — загавкав він.

За його командою чоловіки підпалили ґноти й кинули пляшки. Деякі влучили в жуків, інші впали їм під ноги — цього вистачило, щоб створити нову паніку.

— Спробуйте фірмовий коктейль від бармена Сірка! — вигукнув пес.

— Треба йти, — коротко сказав Рома.

— Та я їх сам усіх переб’ю! — не вгамовувався Сірко.

Рома мовчки підхопив його під пахву й побіг далі.

Жуки швидко оговталися. Командир різко подав знак — і нова хвиля рушила вперед, ще щільніша, ніж попередня.

Біля входу до села їх чекали люди. Ворота підняли наполовину й пропустили їх усередину.

Рома й Саша важко дихали, а Сірко все ще виривався:

— Пусти, я їм покажу!

— Ще встигнеш, — сказав Максим, підходячи до них. — Чому так довго?

— Усе під контролем… вони вже поруч, — відповів Рома.

— Зрозумів, — коротко кивнув Максим і побіг углиб.

Він підбіг до катапульти і скомандував:

— Готуйся… пли!

Величезний камінь злетів у повітря й, описавши дугу, обрушився на ворогів, розкидаючи їх у різні боки.

— Влучно! — вигукнула Саша. — Лучниці, приготуватися! Вогонь!

Із-за стін полетіли десятки стріл. Билися всі: чоловіки, жінки, навіть діти. Земелька стала на захист свого дому.

Поруч із Ромою хтось зойкнув — один із чоловіків схопився за плече, ворожа куля пробила його навиліт. Його одразу відтягнули назад, але він уже не підвівся.

— Заряджайте дрібніше каміння! — крикнув Максим. — Засиплемо їх шрапнеллю!

І через хвилину сотні дрібних каменів полетіли на ворога.

— Їх занадто багато… — тихо сказав Рома, визираючи з-за стіни.

Здавалося, на місці десяти полеглих жуків з’являється ще двадцять. Печера була встелена тілами бездиханними панцирами, але ворог не зупинявся. Командир стояв удалині — нерухомий, холодний — і посилав у бій нові хвилі, ніби зовсім не рахував втрат.