10. Українці під землею та нелегке рішення

Їх чотирьох вишикували в невелику шеренгу обличчям до величезної прірви, а позаду стояли стражники, виставивши свої, хоч і доісторичні, зате дуже гострі списи. До них знову вийшов головний жук.

— Щоб ваші мерзенні трупи не забруднювали наші домівки, — почав він.

— Думаю, зробити це місце ще гіршим уже ні в кого б не вийшло, — процідив Сірко.

— Тихіше, — урвав його Рома. — Через тебе ми й так влипли в цю халепу. Не роби ще гірше.

— Та куди вже гірше? — з’їдливо кинув Максим.

— Ми вирішили скинути вас до паразитів, для застереження. І якщо комусь із вас пощастить вижити, в чому я сильно сумніваюся, передайте їм: ми прийдемо за кілька днів і знищимо їх усіх.

— Вони що, вміють розмовляти? — не встиг договорити Рома, як отримав держаком списа в спину й полетів у прірву.

Світ стрімко віддалявся, холод різко вдарив у обличчя, перехоплюючи подих. І він лише встиг побачити, як його друзі падають слідом за ним у темну й бездонну печеру.

«Ну от і все», — подумав він. «Догрався… як сказала б мама».

Він заплющив очі, готуючись до смерті… але раптом різко вдарився об щось м’яке, що аж вибило повітря з легень, і його підкинуло вгору. Різко розплющивши очі, він побачив землю й важко гепнувся обличчям у вологий ґрунт.

Обернувшись, Рома помітив величезний гриб, який, судячи з усього, і врятував йому життя.

Слідом упав Максим — неподалік.

— Живий? — запитав Рома, важко дихаючи.

— Живий… здається, — відповів Максим, потираючи щоку.

— Саша! — раптом згадав Рома й підставив руки туди, де вона мала впасти.

Вона з’явилася майже одразу: впала спиною на гриб, відскочила і потрапила просто в руки Роми. Вона ойкнула й, злякавшись, обхопила його за шию. Заспокоївшись, побачила його задоволене обличчя.

— Дякую, — тихо сказала вона, відводячи погляд.

— Та нема за що… — не встиг відповісти Рома, як сірий клубок шерсті врізався йому просто в обличчя, збивши всіх трьох із ніг.

Це був Сірко. Він одразу підскочив і вкусив Рому за плече.

— Ти що твориш?! — вигукнув той.

— А, це ти, — нервово сказав пес. — Я вже готувався битися з цими паразитами. Живим я їм не дамся. Чув я про тих, хто їсть собак… краще вже загинути в бою.

— А що завадить їм з’їсти тебе потім? — поцікавився Максим.

— І правда… — здивувався Сірко.

— Ніхто тебе не збирається їсти… сподіваюся, — сказав Рома. — Треба зрозуміти, де ми і як звідси вибратися, поки не з’явилися ті самі паразити.

— Здається, ми запізнилися, — тихо сказала Саша, показуючи в темряву.

Печера була майже повністю темною. Тут лежали різноманітні відходи: залишки їжі, уламки, засохлі панцирі жуків. Схоже, це було звалище, куди скидали все підряд.

І десь у темряві з’явилося тьмяне світло, що повільно наближалося.

— Ну все, кінець… а я ще такий молодий! — запанікував Сірко.

— Замовкни, — тихо сказав Рома.

— Але я все одно не здамся! Буду кусати, гризти! — не вгамовувався пес.

Їхні очі вже звикли до темряви, але лише коли світло наблизилося, стало зрозуміло — його хтось тримає.

Рома протер очі й завмер.

Перед ним стояв повненький чоловік із довгими вусами. У лівій руці він тримав щось на кшталт саморобної лампи, у правій — дерев’яну дубинку. А позаду нього стояли дві жінки з луками, націленими прямо на них. Їхні обличчя були спокійні, але насторожені.

— Люди? — запитав чоловік чистою українською.

— Українці?.. — здивовано відповів Рома, відчуваючи дивне полегшення, що змішалося з обережністю.

— Дівчата, опустіть луки, — сказав чоловік.

Підійшовши ближче, Рома помітив на ньому трохи вицвілу сорочку з червоною вишивкою на комірі. Попри зношений вигляд, він одразу впізнав вишиванку.

— Як вас сюди занесло? — запитав Рома.

— У мене до вас те саме питання, — відповів чоловік і гучно засміявся. Його бас лунав по печері, а вуса тремтіли в такт сміху.

— Ми прилетіли сюди для дозаправки, — збрехав Рома. — І потрапили в кліщі до цих жуків.

— Не хвилюйтеся, — заспокоїв їх чоловік. — Тут ви в безпеці… наскільки це можливо в нашому становищі. Мене звати Микола. Але всі мене кличуть Дядько Микола — А ви хто?

Після знайомства Дядько Микола разом із двома супутницями повів їх далі. Пройшовши кілька вузьких тунелів, вони вийшли у широкий коридор. Пройшовши ним хвилин п’ятнадцять, вони раптом зупинилися.

— Чисто, — коротко сказав він, махнувши рукою.

З темряви одразу з’явилися люди. Вони були озброєні луками, дубинами, сокирами й списами. На них була саморобна броня з дерева, каменю й навіть грибів. Попри доброзичливі обличчя, у їхніх рухах відчувалася звичка до постійної небезпеки.