9. Печерні жителі та несподівані проблеми

Рома розплющив очі й, на свій подив, замість суцільної темряви побачив яскраве світло. Вони опинилися на самому дні величезної печери, зі стелі якої звисали яскраві сталактити найрізноманітніших кольорів. Тут були і яскраво-червоні, і блідо-блакитні, перемішані з отруйно-зеленими. Десь угорі тихо капала вода, і кожен звук віддавався глухим, тягучим відлунням.

Раптом хлопець остаточно прийшов до тями й усвідомив, що вони більше не падають. Але панель керування космольота була вимкнена.

— Усі живі? — запитав він, обертаючись до своїх друзів.

— Я в порядку, — відповіла Саша.

— Так, — коротко сказав Максим.

— Я живий… але, думаю, крісло тобі все ж доведеться поміняти, — невпевнено додав Сірко.

— Де це ми? — раптом запитала дівчина.

Смикнувши важіль, Рома запустив аварійне живлення, і кабіна знову наповнилася світлом.

— Дивно, — задумливо промовив капітан. — Мої датчики кажуть, що тут можна дихати. І температура… плюс п’ятнадцять.

— Прохолодно, — зауважив Сірко.

— Можливо, Барон усе ж нас не обманув, — сказав Максим.

— Це чому ти так вирішив? — уважно запитав Рома.

Максим мовчки вказав уперед.

Через лобове скло всі побачили, як їхній корабель оточили якісь істоти. Спершу здалося, що це люди: вони стояли на двох ногах, мали по дві руки й ноги. Але придивившись, стало зрозуміло — це жуки.

Їх було близько двадцяти. У руках вони тримали загострені списи з кам’яними наконечниками й без жодного вагання спрямовували їх на корабель. Декілька з них одночасно зробили крок уперед — різко й неприродно синхронно, ніби рухалися за єдиним сигналом.

— Схоже, нам доведеться вийти й привітатися, — сказав Рома.

• Нізащо на світі! — сказав Сірко і заплющив очі лапами.

—Ти хочеш, щоб наш корабель нашпигували саморобними списами? — серйозно запитав Максим, — Тому що якщо ми не вийдемо, вони обов’язково нападуть.

• Він правий, — сказав Рома і як капітан перший вийшов із корабля.

— Не робіть різких рухів, — додав він тихіше. — Це Жаклери… я колись про них читав.

Він підняв руки в гору, і друзі послідкували його прикладу. Вони повільно вийшли з корабля і стали поруч. Повітря тут було вологим і мало дивний присмак — щось між сирістю й металом.

Аборигени не зводили з них поглядів, розглядаючи кожним зі своїх чотирьох очей. Їхні обличчя нагадували щось середнє між жуком і крабом, із тонкими витягнутими відростками замість носа. А їх кінцівки були настільки тонкими, що Ромі здалося, що він зміг би зламати їх голими руками. Один із жуків раптом різко клацнув щелепами, і решта на мить завмерли, ніби чекаючи команди.

— Вантаж, — обережно почав Рома. — Ми привезли вам вантаж. Це ж ви домовлялися з Бароном?

На подив усіх, істоти почали перегукуватися між собою дивним діалектом, більше схожим на цокання, ніж на мову.

— І як нам із ними спілкуватися? — тихо запитав Максим.

— Усе під контролем, — відповів Рома. — Чекайте.

І він мав рацію. За кілька хвилин коло розступилося, і вперед вийшов один із жуків у потріпаному плащі. Судячи з усього — їхній лідер. Він рухався повільніше за інших, але кожен його крок змушував решту відступати без жодного звуку.

З правої кишені він повільно дістав якийсь пристрій і приклав його до горла… або до місця, де воно мало бути.

— Вітаю вас, незнайомці, — пролунало механічним, трохи запізнілим голосом. — Ви привезли наш товар?

Судячи з усього, це був примітивний перекладач, який миттєво перетворював його клацання на зрозумілу мову.

— Бажаю здоров’я, — відповів Рома. — Так, ми від Барона.

Жук у плащі різко клацнув, і його підлеглі без зайвих рухів рушили до корабля. Незважаючи на свої тонкі ноги й дивну ходу, рухалися вони дуже швидко. За кілька хвилин усі ящики були вивантажені.

Сірко з цікавістю заглядав усередину, намагаючись хоч щось розгледіти, але жуки так і не відкрили жодного контейнера.

— Перепрошую за незручності, — знову заговорив лідер. — Ми допоможемо витягти ваш корабель на поверхню. А поки що можете пройти до нашої зали для невеликої трапези.

— Не варто, — почав було Рома.

— Жерти?! — оживився Сірко. — Звісно варто! Я не їв цілу добу, подивись, який я худий! — він показав лапою на свій живіт.

— Ми обідали дві години тому, — сухо відповів Рома. — Але… нам усе одно доведеться зачекати. Тож, думаю, це не найгірша ідея.

Інші мовчки кивнули.

— Сподіваюся, нас не змушуватимуть їсти бруд або гнилу кору… — пробурмотів він собі під ніс.

Пройшовши вузьким кам’яним коридором, вони вийшли до просторої зали, освітленої зеленими, синіми та червоними сталактитами. У центрі стояла величезна статуя якогось жука.

— Це статуя нашого вождя і мого давного предка на ім’я Ка Рус Дем, — повідомив головний жук мандрівникам. — Кілька сотень років тому він привів нашу расу до процвітання і допоміг перемогти мерзенних Муклів. — він подивився на своїх гостей і трішки заспокоївся, — Я вибачаюсь, якщо вас образили мої слова.

• Все добре, я розумію у нас на Землі теж є паразити, — підтримав його Рома.
• Тож ви нас розумієте. Адже ці паразити не давали нам нормально жити… але тепер їх майже не залишилося.