8. Несподіваний порятунок та нова загадкова планета

Рома за своєю звичкою міцно тримав кермо свого улюбленого космольота обома руками. Він уважно вдивлявся вдалечінь, облітаючи дрібні астероїди, а інколи — й цілі планети. Поруч із ним сидів його друг і водночас другий пілот — пес на ім’я Сірко. Але капітан корабля за цілу годину не проронив жодного слова. Він був зосереджений і повністю занурений у свої думки.

Він згадував події, що сталися з ним за останні кілька днів, і там було над чим замислитися. Відтоді, як їх схопили біля власного корабля, минуло лише кілька днів і тоді всі думали, що їм кінець. Але ось вони знову летять в відкритим космосом, ніби нічого й не сталося. Та чи справді це так?

Тримаючи на плечах праву руку Максима, Рома важко дихав. У нього паморочилося в голові, а піт, стікаючи по носі, капав на землю.

— Схопити їх! — закричав коротун, і у вухах у Роми запищало. Він дуже втомився і був готовий здатися, але доля знову втрутилася в їхню й без того затягнуту пригоду.

— Зачекайте, панове! — долинув до них доброзичливий голос.

Озирнувшись, друзі побачили неймовірно товстого і до огиди усміхненого чоловіка. Його лисина блищала на сонці, а одягнений він був у оксамитовий одяг і всім своїм виглядом нагадував середньовічного купця або правителя якоїсь південної країни.

— Дінкридж, можливо, ми зможемо домовитися? — звернувся він до коротуна.

— Ні, вони мої полонені, і вони понесуть покарання! — кричав той, розмахуючи своїми коротенькими ручками.

— Будь ласка, віддай їх мені, а я, так уже й бути, замовлю за тебе слівце перед Імперською комісією, — сказав товстун, продовжуючи усміхатися.

— Яка комісія? Мені ніхто не казав, що приїде комісія, — здивувався Дінкридж.

— Вона й не приїде, якщо, звісно, ти віддаси мені своїх в’язнів, — з обличчя товстуна зникла усмішка, а вираз змінився з жертви на хижака.

— Я… я… — мимрив той.

— Не хвилюйся ти так, — продовжив чоловік. — Усе буде гаразд. Просто залиш мені цих чотирьох і йди займатися своїми справами. Я певен, у тебе їх багато, правда?

— Так, справи, точно! — раптом, ніби прокинувшись, заговорив коротун. — За мною, ледарі! — наказав він своїм громилам і зник за найближчим поворотом.

— Так-так-так, — почав товстун, повернувши свою дратівливу усмішку, — Хто тут у нас.

— Містере, — почала Саша. — Я навіть не знаю, як вам дякувати…

— Притримай свої подяки при собі, — недовірливо промовив Рома. — Він не просто так нас урятував.

— Ти, як завжди, правий, Ромо, — сказав незнайомець.

— Ви знайомі? — здивувався Сірко.

— На жаль, — додав Рома, насупивши брови. — Це найжадібніший і найпідліший скупник, якого я знаю. Ви могли чути про нього: він дуже любить себе і коли його хвалять, тому його часто називають Бароном.

— Взагалі-то, Ромо, можеш називати мене Віктор Іванович. Ми ж не чужі люди, зрештою.

— Свої люди не кидають тебе помирати на зірці, яка само знищиться через дві години — зло кинув хлопець, — І не продають партію сухих пайків, украдену в космічних піратів!

— Ну ти ж вижив, впорався — хитро промовив Барон. — Скільки вибачень ти хочеш від мене почути?

— Хоча б одне.

— Я думаю, ти зараз не в тому становищі, щоб щось від мене вимагати, — сказав товстун. — Як ти вже зазначив, я звільнив вас не просто так.

• Хто б міг подумати, — їдко зауважив Рома.

— Річ у тому, що мені якраз потрібен кур’єр, а я не знаю кращого кур’єра в усій галактиці, ніж Роман Петренко.

— У мене вже є замовлення, — сказав Рома. — Мені потрібно доставити цих людей, — він вказав на Максима і Сашу, — На Кеплер-03, і я хотів би якнайшвидше віднести цього хлопця до своєї каюти.

— Бачу хлопцеві зовсім погано. Яка прикрість, — з удаваною скорботою промовив чоловік. — Але я заплатив за вас послугою, а це в наш час дорожче за гроші.

— Кажи вже, чого ти від нас хочеш, — втрачаючи терпіння, промовив Рома. — Я ж знаю, що ти так просто від нас не відчепишся.

— Я не буду вас затримувати. Вирушай на борт космольота і лікуй свого друга, а протягом години мої люди принесуть товар, — добродушно сказав Барон. — Тільки не здумай мене обдурити і улетіти раніше, я вас найду, ти ж мене знаєш, — додав він.

— Можна? — промовив Максим, повернувши Рому до реальності. Йому вже стало краще, але він усе ще важко дихав і рухався з труднощами.

— Залишиш нас наодинці, Сірко? — звернувся він до другого пілота.

— Звісно, — відповів той. — Я тут, загалом, для краси, — сказав він і попрямував до своєї каюти.

Максим, приховуючи біль, не без зусиль сів на місце другого пілота поруч із Ромою.

— Я хотів вибачитися, — почав він невпевнено. — Адже це я заварив цю кашу і ледь не залишив тебе без корабля.

— Ще б пак, — кинув Рома. — А що це було наприкінці? — поцікавився він.

— Як уже казала Саша… — Максим на мить замовк, ніби намагаючись упіймати думку, що вислизала. — Нас розлучили в дитинстві. Рано… занадто рано.