7. Новий знайомий і неймовірна втеча з в'язниці

В`язниця знаходилася глибоко під землею. Лише тісний прохід розділяв десяток стареньких тюремних камер. Кожна була розрахована на двох-трьох осіб. Саме тут і сиділи наші мандрівники. У першій камері перебували брат із сестрою — Максим і Саша, а в камері навпроти сиділи — Ромка та його вірний друг, пес Сірко. Разом із ними в камері був ще один в’язень, який постійно спав. Тут було дуже волого, а зі стелі постійно капало щось коричневе.

Ромка поморщився й спробував за звичкою сховати шию в свою улюблену шкірянку. Сірко заскавчав, і на душі стало ще тоскніше. А їхній співкамерник нарешті прокинувся, десь дістав губну гармошку й завів усім відому тюремну мелодію.

«Здається, я тут і помру», — подумав Ромка. Він згадував свого колишнього напарника Вадика, який зазвичай був мозком їхньої команди. Він би в таку халепу не потрапив би. Подумати тільки — втратити свій улюблений корабель і опинитися в справжній в’язниці. Схоже, Лариса Миколаївна, вчителька української мови, була права — з мене нічого путнього не вийшло, і все, що мене чекає після школи, це в’язниця.

– Заткніться! – прогримів Максим. – І так на душі погано, а ви ще зі своєю губною гармошкою й собачим виттям.

– Хочу і вию, я в вільній країні! – заричав Сірко.

– Так? – уїдливо процідив Максим зі своєї камери, вхопившись за прути. – Чому ж ти тоді сидиш у в’язниці?

– За тебе і сиджу! – парирував Сірко. – Це ти вирішив викупати відвідувачів казино!

– Якби твій нюх працював як треба, мені б не довелося цього робити! – сказав Максим.

– Та як ти смієш, а ну вибачайся! – закричав пес і почав гавкати.

– Заспокойтеся, прошу вас, – ледь чутно сказала Саша. Вона сиділа на своїй солом’яній койці, затуливши вуха руками. – Я намагаюся зосередитися!

– Що це з дамочкою? – раптом запитав Ромку їхній сокамерник.

Це був старий і зовсім сухий дід. Його сива борода спускалася мало не до поясу, а одяг був таким старим, що ледь тримався на тілі. Судячи з усього, він сидів тут уже не перший десяток років.

– Додому вона хоче, – відповів йому хлопець. – Як і всі ми.

– Правда? – загадково додав старий. – Тоді вам дуже пощастило!

– У якому сенсі? – запитав Сірко, переставши гавкати.

Старик підкликав їх ближче й запитав:

– Вам можна довіряти?

– Звичайно! – запевнив його пес.

– Мамою клянуся, – сказав Ромка, схрестивши пальці за спиною.

– Справа в тому, що я вже близько десяти років рию прохід на волю, але моя ложка давно стерлася. А в тебе, я бачу, є пара дуже хороших лап, – сказав дід, вказуючи на Сірка.

– Ти на що натякаєш? – підозріло запитав пес. – Хочеш собачатини?

– Сірко, не дурій, – заспокоїв його господар. – Судячи з усього, він хоче допомогти.

– Ти правий, – сказав незнайомець, прибравши свій солом’яний тюфяк. Під ним виявився тісний тунель, який вів кудись у далечінь.

– Ого, це ти зробив? – здивовано промовив Сірко, вдивляючись у тунель, в якому не було видно кінця.

– Так, – гордо промовив старий. – Цією самою ложкою! – після цих слів він дістав із кишені скоріше половину, цим цілу ложку.

– Ну ти даєш, – лише промовив хлопець.

– Залишилося ще зовсім трохи, і завдяки твоїм лапам, – він знову вказав на пса, – Ми зможемо закінчити це все за кілька днів, а може й годин.

– Ей, а як же ми? – запитав Максим із сусідньої камери. – Я все чув!

– Ми, еее, за вами повернемося! – збрехав Ромка.

Це й справді було хорошим питанням. Навіть якщо їм трьом вдасться вибратися звідси, Максим і Саша сиділи у сусідній камері. Вони ж не можуть просто так їх кинути після всього, що вони пережили. Чи можуть? Хоч, на думку Ромки, Максим і заслужив просидіти тут кілька років після того, що натворив. Хоча, з іншого боку, хлопець був не винен, а в кінці хотів зробити як краще. Суперечливі думки переповнювали голову Ромки, і він намагався придумати вихід.

«Все вирішено», — подумав він про себе. — «Спочатку ми виберемося звідси, знайдемо мою Ластівку, а потім повернемося за цими двома».

– Ми обов’язково повернемося, – сказав Ромка, проштовхуючи Сірка в тунель. Слідом за псом він відправив старого, а сам замикав їхню шеренгу, прикривши вхід солом’яним ліжком діда.

Тут було брудно, сиро й дуже тісно. Скрізь повзали хробаки, а зверху звисали корені дерев різної товщини. Але, попри все це, Ромка рухався далі. Легше всього було Сірку: мало того, що він був у рази менший за всіх, так ще й чотири лапи дозволяли йому дуже швидко пересуватися тунелем. Вони повзли близько десяти хвилин, хоч старий і Сірко прибули на місце на кілька хвилин раніше.

– Копай уперед, – наказав дід Сірку, вказуючи на тупик. – За моїми підрахунками, залишилося ще кілька метрів — і ми на волі! – після його слів пес миттєво накинувся на стіну й почав прокопувати шлях, засипаючи своїх компаньйонів сирою землею.

– Оце дає, – з захопленням сказав старик. – Були б у мене такі лапи, я б закінчив свій тунель за два тижні! – на що Сірко лише незадоволено заричав і продовжив копати.