6. Програний корабель та пес-картежник

Максим сидів за порожнім столиком, підперши голову руками, з копицею розпатланого синього волосся. Здавалося, ніби він одночасно дивився в далечінь, і кудись дуже близько. Саме в такому стані його застали Рома, Саша і Сірко. Усі троє одразу зрозуміли, що Максим уже давно усвідомив усі свої помилки і говорити було ні про що.

– Та як же так? – лише зміг вимовити Ромка.

– Я не знаю, що зі мною сталося, – нарешті порушив мовчання Максим. – Я був ніби одержимий.

– Ти і був одержимий, – сказав Рома. – Колись давно в мене був друг із подібною бідою. Спочатку він робив невеликі ставки й запевняв, що зможе зупинитися. Але, на жаль, ніхто не може. Азартні ігри — це одна з найдавніших залежностей, тебе потрібно було зупинити.

– Це я винна, – раптом встряла Саша. – Я побачила, як ти усміхаєшся, і захотіла, щоб ти нарешті розслабився. Я втратила контроль.

– Не варто звинувачувати тільки себе, – сказав Рома. – Зараз є справи важливіші. Наприклад, як ми тепер доберемося додому?

– У мене є ідея, – загадково промовив Сірко. – Поки ви з дамочкою крутили шури-мури, – після цих слів хлопець із дівчиною відвели погляди один від одного й винувато опустили голови, ніби відчитані школярі, – Усе цей час я спостерігав за місцевими гравцями. Найбільше мені сподобалося спостерігати за картковими іграми, бо я майже впевнений, що зможу вгадувати карти по запаху.

– І як ти це собі уявляєш? – перебив його Ромка. – Думаєш твої суперники дозволять тобі нюхати свої карти?

– Звичайно ж ні, – роздратовано відповів пес. – Я відчуваю їхній блеф. І вам, напевно, цього не зрозуміти, але піт від страху й піт від радості мають зовсім різний запах.

– Я, здається, починаю розуміти, – промовила дівчина, трохи усміхнувшись.

– Хоч це й звучить максимально мерзотно, – почав Рома, – Але я ніколи не думав, що зрадію запаху поту!

– Ми повинні спробувати, – нарешті підвівся зі свого місця програвший.

– Отже, майже все, що ми можемо закласти або продати, залишилося в нашому кораблі, – сказала Саша.

– Ключове слово «майже». Я б ні за що не віддав усі гроші Сірку.

– Ах ти жлоб, – додав пес.

– У мене є п’ятсот космогривень, – уточнив Рома.

– А в мене залишилося всього сто, – сумно сказала дівчина.

– Мільйон двісті, – сказав Сірко, дістаючи величезну стопку купюр.

– Бачу, ти часу не марнував! – сказав Рома.

– Але тут усього дев’яносто шість тисяч, – сказала Саша, швидко перерахувавши гроші.

– Як це ти так промахнувся в підрахунках? – запитав Ромка.

– Ну взагалі-то я і рахувати не вмію. Та й за це «дякую» скажи для початку.

– Дякую тобі, правда, – сказав хлопець. – Без тебе нам було б тяжко. Але, думаю, нам усе одно цього не вистачить, і тобі доведеться ще трохи пограти.

Розпитавши офіціантів щодо викупу корабля, за деякий час біля наших друзів з’явився невисокий чоловік. Він так високо задирав свого гострого носа, що здавалося, якби його попросили підняти його ще вище, він би уже не зміг. У своєму смокінгу й із зализаним волоссям він усім своїм виглядом кричав, що він аристократ і тут усім заправляє.

– Вибачте, – почав Рома, відкашлявшись. – Ми хотіли б викупити назад свій корабель. Підкажіть, за скільки ми можемо його викупити?

Коротун, примруживши свої маленькі оченята, зневажливо подивився на хлопця. На його обличчі пробігла щось схоже на огиду, і він низьким голосом промовив:

– Двісті тисяч.

– Скільки?! – закричав Максим. – Ви мені й сотні за нього не дали!

– Тихіше, – сказала Саша, відтягуючи свого брата. – Не зроби ще гірше.

Після цих слів Максим покірно опустив голову.

– Я двічі не повторюю. Ви готові до викупу? – додав напущений пан.

– Ні, у нас…

– А я так і думав, – сказав він і зник у натовпі.

– Ну що ж, Сірко, тепер наші життя в твоїх… лапах, – сказав Рома, нахилившись до свого друга. – Тобі потрібно взяти наші гроші й просто подвоїти їх. Ставити все буде ризиковано, тому раджу робити ставки по тридцять тисяч. Тобі потрібно буде всього три перемоги.

–             Це будуть найлегші гроші в моєму житті, я вам гарантую, – сказав пес, прямуючи в секцію з картковими іграми.

– І відрахуйте мені тридцять тисяч, я все-таки пес, – додав він, сідаючи в крісло.

– Це що таке? – промовив один чоловік з дуже великим животом. Здавалося, його ґудзики тримаються з останніх сил, і ще кілька митей — і його черево вивалиться прямо на ігровий стіл.

– З нами буде грати собака? – з презирством додала дама в розкішній червоній сукні.

– Та хоч кішка, – додав третій. – Головне, щоб у нього були грошики, – сказав він, і всі троє зареготали. Здавалося, Ромка ніколи в житті не чув такого огидного сміху. Сірко, судячи з усього, теж, бо він оскалив зуби й почав тихо гарчати.

– Пам’ятай, навіщо ми тут, – звернулася Саша до Сірка. – Вони будуть намагатися залізти тобі в голову, не дозволяй їм цього зробити. Зрозумів?