4. Загадка пасажирів і перший космічний бій

Щойно наші мандрівники опинилися у відкритому космосі, досвідчений капітан одразу перейшов на надзвукову швидкість. Після цього стабілізував простір усередині космольота, і тепер усі могли спокійно пересуватися кораблем.

– Я ж вам казав, я професіонал своєї справи.

– Так-так, профі, – з насмішкою додав Максим, відстібаючи захисні ремені й прямуючи до своєї кімнати.

– Ти не злись на нього, – сказала Саша, як тільки її брат гримнув дверима. – Він не завжди був такий, просто… – вона трохи запнулася. – Останні кілька років були дуже важкими для нашої сім’ї, і мій брат став поводитися трохи грубо. Але я тебе запевняю, у душі він дуже добра людина.

– Та все нормально, – заспокоїв її Рома. – Я вмію працювати зі складними людьми.

– От і добре, – додала дівчина й різко обернулася на шум. – Це що ще таке? – запитала вона, вказуючи пальцем на невеликого робота, який щойно виїхав із лівої частини корабля.

– Це мій робот-помічник.

– Більше схожий на робот-пилосос, – підколов його Сірко.

– Ну по суті воно так і є, – додав, знизуючи плечима Рома. – Пару років тому мене з моїм колишнім напарником надули одні космічні пірати. Під виглядом робота-помічника вони впарили мені це диво, – він указав пальцем на робота, який уткнувся в стінку й продовжував у неї їхати. У нього була невелика голова, навіть тулуб, а внизу він був круглий, як робот-пилосос. А зверху повністю вкритий іржею.

– По правді кажучи, його вже треба викинути, але рука не піднімається, розумієте? Він щось на зразок талісмана корабля – якось по-дитячому додав капітан, шукаючи в очах Саші схвалення.

– Я прекрасно тебе розумію, – заспокоїла вона хлопця.

– Але я б чесно кажучи краще б його викинув, – сказав Сірко, принюхуючись до робота.

– З іншого боку — шкоди він не завдає і гаразд, – промовив Рома, як раптом усі почули дивний звук і, обернувшись, побачили, як робот зажував в себе величезний клубок проводі, які тягнулись по підлозі через увесь корпус. Корабель затремтів, і на секунду скрізь згасло світло.

– Що на цей раз? – закричав Максим, вибігши зі своєї каюти.

– Невеликий форс-мажор, – нервово промовив Рома, загоняючи робота на своє місце. – Зараз увімкниться резервне живлення.

Після його слів світло знову загорілося, а корабель став на курс.

– І часто тут так буває? – запитав Максим, насупивши брови.

– Частіше, ніж хотілось би, – зітхнув Ромка й попрямував у хвіст корабля для ремонту проводки, де провозився цілий день.

Цієї ночі Рома ніяк не міг заснути — це була його постійна капітанська звичка. Кожен виліт він відчував як перший: долоні ставали мокрими, як у школяра, серце шалено калатало, а голова переповнювалася купою думок. Він починав сумувати за землею, за друзями й родичами. Яких у нього було не так уже й багато, але чомусь саме в відкритому космосі йому їх так бракувало. До того ж Сірко на верхній полиці хропів як трактор — мабуть, чіп так на нього впливав. Покрутившись ще кілька годин на своєму ліжку, він зрозумів, що сон до нього не прийде. Тож від піднявся, глянув на свого пса, який солодко спав, пустивши слину на подушку. «Щасливчик», – подумав Рома й пішов прогулятися кораблем. Повільно відчинивши двері, він опинився в вузькому коридорі й, зробивши кілька тихих кроків, щоб нікого не розбудити, потрапив у простору кімнату, яка з’єднувала спальний відсік і капітанську рубку.

Це місце було кухнею і столовою, і за бажання сюди можна було витягнути стіл і поставити купу стільчиків, але зараз він хотів просто змочити горло. Підійшовши до маленької раковини, він відкрив кран і побачив тонку цівку води, яка неохоче потекла вниз по стічній трубі. Подивившись кілька секунд, він умився й зробив пару ковтків, після чого пішов у капітанську рубку.

Тут він побачив неймовірно красиву картину: хоч вони й летіли на надзвуковій швидкості, усередині все було стабілізовано, і політ відчувався як легка поїздка машиною. Він з легкістю міг розглядати далекі зорі, нові планети й мимо пролітаючі астероїди. Він любив космос, хоч і почувався тут дуже самотнім, але лише перші часи. Він так звик бути один, що безмежний космос здавався ідеальним місцем для такого як він.

Раптом він відчув слабкість і навіть позіхнув. Після чого відразу зрадів і попрямував до своєї каюти в надії гарненько виспатися. Але по дорозі до своєї кімнати його привернула невеличка лінія яркого світла і тихий голос, що долинав із кімнати номер чотири, де перебували Максим із сестрою. Судячи з усього, вони забули зачинити двері, і Ромка не втримався. Підійшовши ближче, він почув два голоси: перший належав Максиму, а другий був йому незнайомий. Він розмовляв з кимось по відео зв’язку, і це було дуже дивно. Адже в відкритому космосі, ще й на надзвуковій швидкості, зв’язатися з кимось надзвичайно важко.

– …є інший спосіб це зробити? – питав Максим.

– Ні, тільки Кеплер-03. Від цього залежить доля людства, – відповідав йому голос.

– А я… я колись зможу стати колишнім?

– Я зробив усе, що було в моїх силах, хлопче.

– Розумію, і я безмежно вдячний тобі за це, але я переживаю за неї. Вона пішла на все це заради мене, я…

– Ти знаєш, яка вона сильна. Я впевнений, що вона впорається.