3. Знайомство з ластівкою і перший запуск

Щойно з’явилося сонечко, як Ромка вже красувалася у своїй улюбленій правда трохи потертій шкірянці біля старенького ангару. А неподалік стояв його вірний пес і, з недавніх пір, другий пілот Сірко.

– І де вони вештаються? – нетерпляче поцікавився Сірко. – Може вони не прийдуть?

– Чекай, минуло лише п’ять хвилин, – заспокоював його господар.

– А хто вони взагалі так, можливо якісь бандити?

– Та ні, хоча я сам не знаю. Мені подзвонив старий знайомий і сказав, що це серйозні люди, з уряду і їх буде двоє: брат і сестра, більше я нічого не знаю.

– А я взагалі їв сьогодні? Мені здається що ні… – починав пес свою улюблену пластинку.

– Я тебе сьогодні вже двічі годував, май совість! – гримнув хлопець.

– Правда? Я й не пам’ятаю, а в животі вже бурчить, ось послухай.

У цю мить позаду наших героїв опинилися двоє людей: хлопець із гарною зачіскою синього кольору, спортивної статури, прошитий кібердеталями по всьому тілу, там і там виднілися проводки різних кольорів, але найбільше їх було на правій руці та шиї. Він був приблизно ровесником Ромки, але мав серйозний і трохи загадковий погляд. Поруч стояла красива не висока дівчина з довгим каштановим волоссям і красивою усмішкою. У них було три чемодани: два великі й один середній, але дуже дивної форми, схожий на сейф чи холодильник, — судячи з усього, в перших двох були речі, воно не дивно, адже шлях їм належав не близький. Але що булу в третій валізі дуже заінтригувало Ромку.

– З…здорові були! – сказав Ромка, простягаючи руку хлопцеві.

Той навіть не глянув на неї, повільно підвів очі й оглянув його з ніг до голови.

– Ви капітан корабля?

– Так, я. Мене звати Роман, і я довезу вас на Кеплер-03 за лічені дні — не встигнете озирнутися. А ви…?

– Вибачте мого брата, – втрутилася дівчина. – Він у мене неговіркий. Мене звати Саша, а брата — Максим. Ми їдемо на екскурсію.

– Трохи дивне місце ви обрали для екскурсії. На Кеплері є лише один піратський бар і величезний вулкан.

– Ми… – дівчина трохи запнулася, – Ми любимо екстремальний відпочинок, розумієш, про що я?

– Ааа, напевно надивилися Кмитра Домарова й тепер теж вирішили світ побачити? Так сказати світ на виворіт?

– Ну типу того. – ніяково відповіла дівчина.

«Дурень, що ти верзеш» – подумав про себе Ромка. «Тільки варто побачити тобі симпатичну дівчину, так ти відразу починаеш нести якусь нісенітницю» – сварив він себе.

– А хто це в нас такий милий? – промовила дівчина, нахилившись до Сірка. – Я просто обожнюю собак, це яка порода? – запитала вона, ніжно гладячи Сірка по голові.

– Диванна сторожова, – з посмішкою відповів Ромка, а Сірко недобре на нього подивився і навіть вишкірив зуби.

– Годі базікати, показуй наш транспорт, – трохи грубо додав Максим.

Натиснувши кнопку на пульті, ангар відчинився з неприємним скрипом, а всередині стояв улюблений апарат Ромки — космоліт «Таврія 1202», зроблений на Запорізькому автомобільному заводі якихось тридцять років тому. Ромка до речі був ровесником зі своїм космолітом, може, тому він так був до нього прив’язаний.

Сам корабель був невеликих розмірів — приблизно як дві маршрутні «Газелі» в довжину й півтори в ширину. Спереду було величезне скло, через яке виднілися два водійські крісла й кермо зі старенькою панеллю приладів. А по боках його прикрашали два величезні крила, а зверху по три невеликих круглих ілюмінатора для пасажирів. А на самому кінці корабля вони помітили довгий хвіст, як у літака.

Ромка підійшов до вхідних дверей, натиснув на ручку, трохи вдавив її всередину й прокрутив за годинниковою стрілкою, після чого відступив на крок назад.

Двері зашипіли й відчинилися, одразу висунувши до землі невеликі сходи, щоб було зручніше підніматися на корабель. Зайшовши всередину.

– Ласкаво просимо, – сказав капітан запрошуючи їх в середину, як тільки вони зайшли, він послідкував за ними і зачинив двері.

– Це водійська кабіна, ви її вже частково бачили через лобове скло. Тут сиджу я, а ось тут, – він показав на друге крісло, – Мій напарник. Бо космоліт не заведеться, якщо сидітиме тільки одна людина. Ну, думаю, ви це знаєте.

– Стара модель, – пробурмотів брат. – У нових уже можна по одному літати, це дуже незручно.

Ромка трохи розізлився й насупив брови.

– Як цікаво, – раптом почув він приємний жіночий голос і заспокоївся. – А тут що? – Саша показувала на дальній відсік.

– Посередині у нас вільний простір. Тут ми можемо витягнути стільчики або ж створити справжній обідній стіл.

– Правда? – здивовано додала дівчина.

– Звичайно ж правда, я вам потім покажу. А якщо пройти далі, – він зробив два кроки й підійшов до зачинених дверей і відкрив їх.

– А тут у нас спальні місця, – за відчиненими дверима, вони побачили вузький коридор із чотирма дверима по різні боки. Це нагадувало купейний вагон поїзда. І так воно й виявилося. За кожними дверима було по дві ліжка.