1. День Народження невдахи і не годований пес

Це була зовсім маленька кімната: в ній тулилися невеликий стіл із запиленим стареньким ноутбуком, ліжко, на якому спав господар, та затиснуте в кутку між ними крісло, що було чимось середнім між шафою та при ліжковою тумбочкою. Біля самих дверей мирно спав, згорнувшись клубком, сірий пес.

Знадобилося п’ять будильників, щоб хлопець нарешті розплющив очі.

— Тільки одинадцята ранку, — незадоволено пробурмотів хлопець, глянувши на годинник.

Сьогодні в нього були важливі справи, тож він таки сповз із ліжка й швидко вдягнувся. У кімнаті було дуже холодно, хоча весна вже почалася. Ромка, як завжди, забув сплатити за опалення — та й платити, власне, не було чим.

Зайшовши у ванну, він подивився в дзеркало й побачив опухле, щокате обличчя з неслухняним темним волоссям.

— Тридцять років… — ледь чутно промовив він, продовжуючи дивитися на своє відображення. — Не можу повірити, мені вже тридцятка.

У цю мить телефон знову засвітився, цього разу нагадування. На екрані старенького телефона червоними літерами горіло: «Сходити до Вадика». Ромка здригнувся, швидко вмився, якось пригладив разтріпане після сну волосся, після чого накинув свою улюблену шкіряну курточку (в якій, до речі, шкіри було нуль відсотків) і вийшов на вулицю.

Грюкнувши дверима, він опинився біля проїжджої частини. Позаду височіла величезна будівля — гігантська бджолина стільниця з тисяч таких самих крихітних кімнат, як у нього. Йшов дрібний дощ. Ромка обережно перестрибував з ноги на ногу, намагаючись не ступити в калюжу чи на сміття, що валялося по всій вулиці.

Місто жило своїм життям: цілодобово палали величезні неонові вивіски, магістралями з шаленою швидкістю проносилися літаючі машини, а тисячі людей кудись поспішали. Улюблена куртка Ромки була без капюшона, тому він втягнув шию в комір, тому що дрібний дощ неприємно лоскотав по шиї. Після чого хлопець пірнув у похмурий провулок, що вів до наступного житлового кварталу.

Тут уже було чистіше, а будинки-кімнати були в декілька разів більші. Придивившись до вказівника, Ромка звернув у потрібний бік і піднявся на третій поверх по крихітним сходам, які кожен раз хиталися під його вагою. Підійшовши до дверей, він невпевнено постукав кілька разів. Відповіді не було. Стиснувши зуби, він стукнув ще двічі — вже значно голосніше. Двері заскрипіли, і на порозі з’явився господар, приблизно одного віку з Ромкою, тільки помітно нижчий на зріст.

— Знову ти, — промовив він невдоволено, побачивши гостя.

— Вадику, у мене чудові новини, я…

— Я тобі вже сто разів казав: з мене досить. Я більше не хочу бути доставником. Треба думати про майбутнє, розумієш?

— Я саме про це й кажу: нещодавно до мене надійшов великий заказ. Нам треба доставити хлопця і дівчину на Кеплер-03. Це менше місяця на надзвукових двигунах.

— І що? — нетерпляче вставив Вадик.

— А платять вони сто тисяч космогривень! Розумієш? Деякі люди такі гроші за три місяці заробляють, а ми…

— А далі то що? — перебив його друг. — Ми їх витратимо, і знову залишимося ні з чим. Знову шукатимемо нову роботу: доставляти черговий небезпечний вантаж чи сім’ю з двадцяти марсіан.

— Потім щось придумаємо. Наша ластівка нас ще прогодує.

— До речі, про неї. Ми купували її разом, я подивився ціни на космольоти. Наш старий ЗАЗ «Таврія 1202» зараз коштує близько трьохсот тисяч космогривень. Тож чекаю до кінця місяця свою половину.

— Звідки в мене такі гроші? — промовив Ромка, дивлячись Вадику прямо в очі. — Тобто ти готовий проміняти все це і заради чого? Можливо, все-таки подумаєш… — невпевнено додав він.

— Ні, я втомився, розумієш? Мені потрібна стабільна робота, треба рухатися далі. Мама знайшла мені місце на заводі, де потрібно збирати дрони для уряду. Робота не курна, платять непогано, а головне — просування по кар’єрі. Розумієш, про що я?

Ромка з подивом подивився на друга й промовив:

— А як же пригоди? Ти ж казав, що тобі подобається таке життя.

— Подобалося, — поправив його Вадик. — Але тепер мені час подорослішати. Чого й тобі раджу. Подорослішай нарешті, Ромко!

Після цих слів він грюкнув дверима прямо перед носом у незваного гостя.

Через мить двері знову прочинилися. Ромка вже встиг зрадіти, але Вадик лише додав:

— І з днем народження.

Він захлопнув двері — цього разу назавжди.

Рома ще кілька хвилин простояв за лічені міліметри від дверей. Потім сумно зітхнув і попрямував до бару святкувати свій ювілей.

Просидів там до самого вечора і добряче напившись, Ромка повернувся додому. Увімкнувши світло і помітив на своєму ліжку величезну купу собачого гівна.

— О ні, Сірку, що ти накоїв? — звернувся він до свого улюбленця, який дивився на нього й голосно гавкав. — Це мій подарунок? — сумно запитав він.

Пес на мить завмер, а потім підбіг до своєї миски немов натякаючи.

— Точно, я ж забув тебе погодувати! — раптом згадав хлопець. — Виходить, я заслужив такий подарунок на ліжку.

Нагодувавши собаку, він прибрав «подаруночок» з постелі й нарешті ліг. Голова розколювалася від випитого, а ноги були зовсім ватні. Він лежав і намагався заснути, але думки так і лізли в голову.