Глава 9 Юлія

Подруги сиділи навколо журнального столика на подушках, розглядаючи видруковані фото всіх членів родини Богданових та фото двох наречених яхтсмена Андрія.

- Я вважаю, потрібно швидше писати статтю, - подала голос Танька. — Це ж який матеріал! Лозицький сказиться, коли прочитає.  

- Не думаю, - хитаю головою. — Те, що я чула, сидячи в туалетній кімнаті, до справи не пришиєш. Я могла щось неправильно зрозуміти. Тим паче там погана акустика.

- Я не розумію, чому ти відмовляєшся? – запитала Ірка. – Ти, бува, не закохалася в нього по вуха?

- Господи! – закочую очі. — Ну що ти таке говориш? Хто він, а хто я? До того ж я писати про нього статтю збираюся, а не в кохання грати. Тож твої підозри безпідставні!

- Ось! – рудоволоса голова Женьки нарешті відлипає від смартфона. — Знайшла!

Здивовано оглядаємо щасливе обличчя дівчина.

- Що там, Ляпченко? – гаркає Ірка. — Не тягни! Бо зі мною зараз істерика станеться.

- Я прослідкувала всі вечірки цієї Лапіко, - усміхнулася веснянкувата Женька. — І угадайте що?

- І Тарас Богданов був на них? – додала Танька.

Женька підіймає обома руками в повітрі великі пальці, показуючи клас.

- Ну ось! – сплескує руками Танька. — Яких доказів тобі ще потрібно? Вони разом. І кинули твого Андрюшу.

- По-перше, він не мій, - промовляю тихо. —А по-друге, візьмемо, наприклад, Стаса Роковського про якого я зовсім недавно писала. На скількох спільних з Лапіко заходах був він?

Женька кривиться, але бере до рук смартфон. Довго щось там розглядає.

- Ну… так… Він теж був на багатьох заходах, які відвідувала ця Ірка, - бормоче вона.

- Ви не розумієте, дівчата, - промовляю голосно. — Проблема не в тому, щоб написати статтю. Для мене це кілька годин. Річ у тім, що якщо виявиться, що Тарас Богданов та Ірина Лапіко не разом – мене звільнять без суду і слідства. А разом зі мною і весь відділ. Я не додам до статті розмову матері й Андрія. Розумієте? Оскільки чула її не від початку. Це перепалка вирвана з усієї розмови. І це не доказ. Якщо вже братися за справу, то з неспростовними доказами. А в нас їх поки що, на жаль,

немає.

- І що потрібно, щоб їх зібрати? – запитує Танька. — Говори! Ми готові зробити, що завгодно. Ми ж подруги.

- А можливо прослідкувати за ними? – запитала Женька.

- За ким? – дивуюся.

- За ними всіма, - відповідає рудоволоса подруга. — Розділимося й підемо слідкувати за всіма ними.

- І що?

- Ну… колись же вони видадуть себе…

- Точно! – вигукнула Танька. — Я слідкуватиму за Тарасиком. Дуже вже сильно він мене драконить. Такий огидний тип.

- Я не думаю, що це гарна ідея, - починаю. — До того ж…

- Я слідкуватиму за цією Іркою, - вклинюється наша Ірка. — Коли вже вона моя тезка, то хоча б відмию чесне ім’я Ірина. Ненавиджу коли ганьблять таке гарне ім’я.

- А ми з Юлькою тоді слідкуємо за Андрієм, - промовила Женька. — А що? Подивимося чим вечорами займається винуватець оцієї всієї колотнечі.

- Все фотографуємо, - продовжує Танька. — І скидаємо в телеграм. А потім подивимося, що з цим усім робити.

Відчуваю, що подруг ця ідея захопила. Я й сама авантюристка по життю. Ось тільки розумію, що зараз не варто сунутися до цієї родини. Якщо там і справді отаке коїться, то вони дуже не зрадіють увазі сторонньої людини. А за цим може слідувати звернення до поліції та судова заборона. І тоді мені сплутають всі карти.

- Послухайте…

- Шеванова, - відмахується Ірка, – ти злякалася? Чи що?

- Нічого я не злякалася, - відмахуюся від неї. — Просто не хочу, щоб вони подали на нас до суду. Це ж вже буде переслідування.

- Ой, я тебе прошу, - підводиться із-за журнального столика Танька. — Яке переслідування? Ми ж не будемо їх тероризувати. Просто поспостерігаємо таємно на відстані. І якщо потрібно, то зробимо кілька фото. Це не переслідування. До речі, люба, ми робимо це заради тебе, якщо раптом ти не помітила. І могла б взяти ініціативу у свої руки. Тим паче ми знаємо, якою ти можеш бути вигадливою.

- Я не проти, але…

- От і добре, - усміхнулася Ірка, підхопившись слідом за Танькою. — Тоді до зв’язку.

Дівчата зникають за дверима моєї квартири, щось бурхливо обговорюючи. А ми з Женькою залишаємося за столом.

- Що відбувається? – раптом запитує подруга, торкнувшись моєї долоні.

- Ти про що? – озираюся на неї.

Вона дивиться на мене своїми проникливими очима, ніби прагнучи зазирнути глибоко в душу. І цей погляд трішки виводить мене з рівноваги. І не тому, що її очі ледве не читають мене, як відкриту книгу. А тому, що вони, мене не розуміють.

- Тобі його шкода?

- Збрешу, якщо скажу, що не шкода, - усміхаюся одними лише вустами. — Та я навчилася відмежовуватися від цього. Ось тільки, якщо те, про що ми думаємо – правда, то це підлий удар у спину. А якщо ще й родина не підтримує його, а прагне виправдати огидний вчинок Тараса, то це взагалі низько й негарно.

- І ти готова відмовитися від написання статті? – запитує Женька. — Готова поступитися своїм місцем Лозицькому? Готова заради співчуття до одного з десятки найбагатших красенів столиці залишити без роботи весь відділ?

- Ні, Жень! – зітхаю. — Я не збираюся відмовлятися від свого плану. Тим паче він мене так дратує, що наступної миті мрію написати про нього статтю.

- Тоді поїхали, - Женька підхоплюється й тягне мене за руку. — Подивимося чим дихає твій керівник.

Зачиняю двері квартири й озираюся на подругу. Я в домашньому одязі: розтягнутий светр, легінси, коліна яких відтопирюються, та нашвидкуруч зібраний хвіст на голові.

- Може варто було переодягтися? – запитую подругу.

- Хто тебе бачитиме? – дивується вона, прямуючи до ліфта. — Ти з авто виходити навіть не будеш.

- Тоді гаразд, - усміхаюся її спині. — Як гадаєш, дівчата вже знайшли Тараса та Ірку?

- А біс їх знає? – Женька натискає кнопку ліфта.