Глава 8 Андрій

Помічаю, як з її обличчя повільно сповзає фарба. Вона підіймає на мене очі, а потім повільно підводиться з-за столу. В очах переляк, а губи кілька разів розкриваються, прагнучи щось сказати та знову закривають, оскільки з її ротика не вилітає жодного звуку.

—  Якщо скажу, що шукала хотдог, — кривиться Юлька, — ти ж не повіриш. Так?

Мої вуста розпливаються в посмішці, але очі залишаються холодними. Примружую погляд і повільно хитаю головою. Шеванова переступає з ноги на ногу, а руки торкаються кришки стола.

— Я прийшла забрати флешку, — відповідає тихо. – Та тут зателефонувала подруга й попросила дати їй телефон нашого спільного знайомого. Я просто відчинила шухляду, щоб взяти аркуш паперу, на якому хотіла виписати його номер. І побачила ту розбиту рамку… Оця жіноча цікавість зіграла зі мною злий жарт… Вибач! Я не мала права порпатися у твоїх особистих речах.      

—  Вибач? – мої очі самі собою округлюються від подиву.

Вона справді попросила в мене вибачення? Оце нахабне та невиховане дівчисько просить в мене вибачення?

—  Так, — киває вона, а руки на столі тремтять. – Чому ти дивуєшся? Зазвичай люди вибачаються один перед одним. І я не виняток!

—  Я знаю, що люди вміють вибачатися, — фиркаю голосно. – Та те, що ти можеш перепросити  – стало для мене сюрпризом. Ми тут одна родина. Багато хто працює від початку відкриття клубу. І ми ніколи не зачиняємо двері на замок один від одного. Тож…

—  Ти думаєш, я хотіла щось вкрасти? – тепер на її обличчі одна емоція замінювалася іншою. Спочатку вона стала блідою, потім почервоніла. І ось знову зблідла. А сором на обличчя замінив нещодавній переляк.

—  Я тебе не знаю, — відповідаю спокійно, пройшовши до столу. – Та якщо хочеш влитися в команду – більше ніколи не нишпор чужими речами.

—  Я… я зрозуміла…

—  Сподіваюся, — буркаю до неї. – І ти ж розумієш, що те, що ти влізла до столу власника компанії – так просто тобі не зійде з рук?

—  Ви… про що? – запитує вона, скоса оглядаючи мою постать.

—  В суботу доведеться відпрацювати…

—  Це жарт? – тепер її вилиці покриває рум’янець. – Це порушення моїх прав…

—  Тоді, — вказую їй на стіл, — відчиняй шухляду, діставай аркуш паперу, який ти там шукала і пиши заяву на звільнення. Все досить просто!

Вона не зводить з мене погляду, а потім опускає очі й кілька секунд мовчить. Нарешті її погляд знову ловить мій погляд.

—  Що я маю робити в суботу? – запитує впевнено.

—  Митимеш яхту!

—  Що? – її зелені очі темніють й набувають кольору зеленого листя після дощу. – Це жарт?

—  Ні…

—  Митиму яхту? – перепитує вона.

—  Яке слово в словосполученні «митимеш яхту» тобі незрозуміле? – тепер мої вуста розпливаються від щастя. Бачити її видовжене обличчя – неймовірне задоволення.

—  Якщо ти забув, то в мої обов’язки не входить миття яхт, — фиркає Юлька. – Тож не думаю, що…

—  Щось я не пригадую, що у твої обов’язки входить нишпорити шухлядами столу власника клубу, — усміхаюся. – Якщо не бажаєш мити яхти, можеш відразу звільнятися. А ти гадала, що я закрию очі на те, що ти сунеш носа в моє особисте життя?

—  Дуже мені потрібно ваше… життя, — бубнить вона ображено. – Мені хоча б з власним життям розібратися.  

— От і чудово! – потираю долоні. – Тоді о дев’ятій ранку в суботу очікую тебе в робочому одязі біля входу до складів. Бізнес-план скинь мені на комп’ютер. Завтра подивлюся його й обговоримо його по можливості найближчими днями.

В голові звучить мелодія фанфар. Нарешті мені вдалося приборкати це норовливе дівчисько. І якби не її присутність тут – чесне слово, почав би танцювати прямо тут, на паркеті власного кабінету. А дівчисько надуває свої ображені губенята й скоса позирає на мене.

—  Можу підвести, — прагну позлити її востаннє, хоча добре знаю, що вона за краще спуститься до пекла, ніж сяде зі мною до авто.

—  У мене є власне авто, — бубнить вона, скидаючи документ на мій робочий стіл. – Сподіваюся, ваша мама гарненько промила ваші мізки…

—  Не повіриш, — усміхаюся. – Коли вона побачила тебе у вологій кофтинці, напівоголену…

—  Я не була напівоголена, — перебиває Юлька.

—  Подумала, що між нами роман, — продовжую, не звертаючи уваги на її колючі слова. – Ще й твоя поведінка свідчила про те, що її підозри підтвердилися…

—  Вона ж виносила вам мізки, тож я вирішила вас врятувати, — говорить голосно Юлька. – Та якби знала, що ви такий… Не стала б втручатися.

—  Невже? – мій голос тремтить. Відчуваю, що ще секунда і я розрегочуся, дивлячись на її ображене обличчя. – Хоча я тобі вдячний. Справді вдячний! Твоя поява звільнила мене від неприємних розмов з матір'ю.  

І саме в цю хвилину їй на телефон приходить якесь повідомлення. Вона хапає телефон. Вкидає флешку в сумку й прямує до дверей.

—  Мені вже час додому, — кидає на ходу. – Ви не керівник, а справжній тиран. Затримали мене на роботі до восьмої…

—  Знаєш, за обговорення політики мого керівництва можна добряче постраждати, — фиркаю до неї. – Це лише з першого погляду я такий терплячий та добренький. Насправді я доволі довго пам’ятаю слова недоброзичливців. І завдаю удару тоді, коли ти найменше цього очікуватимеш.

Вона нічого не відповідає. Зупиняється на секунду, ніби щось обдумуючи. А потім зникає за дверима мого кабінету, навіть не попрощавшись. І я починаю посміхатися, всівшись в крісло та задравши ноги на стіл.

Мені подобаються оці перепалки з власним менеджером по роботі з клієнтами. Її прагнення бути самостійною, незалежною та впевненою в собі леді – змушує мене шукати шляхи, щоб збити корону з голови цієї нахабної дівчини. І варто зізнатися, вона мене бісить, дратує, допікає, а інколи просто вбиває своїми вигадками. Та поряд з цим відчуваю себе живим. І що найголовніше, я жодного разу не згадав Ірку чи Тараса.

Мене більше хвилює приборкання цього дівчиська, ніж проблеми родини. Хоча яка то родина? Хіба матір має ділити власних дітей? Одного любити більше за життя, а іншого змушувати робити неприйнятні для нього речі. Я розумію, якби я був винуватцем розриву стосунків брата і мама стала на його сторону. Та винуватець розриву наших стосунків – він. І мама його підтримує. Це неприємно, огидно та образливо.