Глава 4 Андрій

Коли за нею зачиняються двері, менеджер по кадрах підхоплюється і квапиться до виходу. Він приховує погляд і я знаю чому. Для всіх присутніх стало сюрпризом те, що я без обговорення кандидатур взяв на роботу цю Юлію Шеванову, навіть не довівши співбесіду до кінця. Тож розслаблено зітхаю й підводжуся з крісла. Дістаю з бару пляшку пива й спокійно, ніби нічого й не сталося, відкорковую її.

— Може поясниш, що це було? – чується за моєю спиною голос Валерчика. – Ви знайомі? Це через неї ти, як оглашенний, примчався на співбесіду, забувши про обід у батьків?

— Я її не знаю…

— Та невже? – друг примружує очі, недовірливо розглядаючи мою постать. – Мені можеш не брехати. Я знаю тебе занадто давно. Ми разом починали цей бізнес. І ти жодного разу не поводився ось так.

— Ось так… Це я? – надпиваю з пляшки, відчуваючи гіркоту пива в роті.

— Андрюхо, друзяко, кого ти хочеш обдурити? – на лобі замісника з'являється глибока борозна, яка проходить між піднятими бровами. Руки товариша зчіпляються в замок й він хрустить ними від нетерпіння, ніби мріє схопити когось за шию й стиснути її. 

— Наша зустріч з нею була випадковою, — промовляю спокійно, всівшись на стіл та звісивши ноги, – і закінчилася не зовсім нормально. До знайомства справа не дійшла. Лише обмінялись «люб’язностями».

— Тоді я не розумію, нащо ти її взяв? – ніяк не вгамовується товариш.

— Скажеш, нам не потрібен спеціаліст, який знає кілька мов? – спокійно ставлю пляшку на стіл. – Ти ж знаєш, які інколи бувають проблеми з іноземними партнерами через контракти. То чого ми маємо платити комусь, якщо вона зможе виконувати цю роботу для клубу?

— Гаразд, — Валерчик важко зітхнув й підвівся. – Що там з твоїм обідом у батьків?

— Ну… скажемо так. Тарас привів познайомити батьків з нареченою…

— І що? – Валерка зібрав зі столу папери. – Ти втік, бо не хочеш бачити брата щасливим?

— Я втік, бо нареченою брата стала… моя Ірка…

— Що? – папери випали з долонь і широким віялом розлетілися паркетом. – Як твоя Ірка?

— Ти мене запитуєш? – фиркаю, надпиваючи пиво прямо з пляшки. – Сам шокований! Уявляю вже заголовки газет… Це буде бомба сповільненої дії, якщо хтось з журналістів довідається. 

— В мене просто не вкладається в голові, — товариш миттєво впав спиною на стілець, протягнувши вперед довгі ноги, і ошелешено дивився на мене. – І як на це все відреагували батьки?

— Спокійно, — усміхаюся, – ледве в долоні не плескали від щастя…

— Жартуєш? – Валерка хитає головою. – Щось я не пригадую, щоб вони були в захваті від твого вибору. Чому ж тепер вони так зраділи?

— Не знаю, — кидаю втомлено. – Та мені, якщо бути чесним…

Стукіт у двері перервав нашу з другом розмову. На порозі з’явилася секретарка Леночка в короткій спідничці.  

— Там.. до вас… цей… як його… Максим Лозицький…

— Хто він такий? – примружую очі, розуміючи, що вже випив пива і не готовий зараз зустрічатися з будь-ким. – Не пригадую, щоб в мене була запланована зустріч з цим Лозинським…

— Максим Лозицький – журналіст столичної газети «Оракул», — читає вона з візитівки, яку стискає в долонях.

— Лено, ти з мене зараз знущаєшся? – злість змушує мій голос стати грубішим. – Які в біса журналісти? Ти ж знаєш…

— Він наполягає, — виправдовується дівчина, миттєво залившись рум’янцем. 

— Прибери його з моєї приймальні, — гаркаю роздратовано. – Якщо потрібно буде – поклич охорону. Та за п’ять хвилин навіть духу його не повинно бути під дверима мого кабінету. І на майбутнє… Я не даю інтерв’ю. Не маю справ з журналістами. І тим паче не збираюся обговорювати своє особисте життя з ким би то не було. Зрозуміло?

— Так, — белькоче дівчина, шия якої вже вся в плямах від сорому. – Я пробувала йому пояснити…

— Тоді виклич охорону, — буркнув Валерка. – Це їх робота. Спроваджувати з приймальні тих, з ким керівництво не бажає мати справу.

— Я зрозуміла, — впевненіше промовила секретарка. – Я викличу охорону з конференц-залу?

Швидко пройшла до телефону й натиснула кнопку виклику.

Поки того нахабного журналіста спроваджували з офісу моєї компанії, я вже встиг переглянути кілька пропозицій й віддати кілька наказів. Та чогось час від часу в пам’яті з’являлося усміхнене обличчя нового менеджера. Я прямо потирав рученята від захвату. Зрозуміло, що я не зізнався навіть другові справжню причину мого вчинку стосовно неї. І ми й надалі могли замовляти переклади документів у бюро перекладів. Добре, що їх по Києву до біса багато. А це дівчисько просто захотілося провчити. Ненавиджу, коли людина нічого з себе не представляє, а несеться так, ніби перед тобою, не менше, ніж королева.

Новий день обіцяв бути насиченим. Тож коли я влетів до приймальні, оскільки запізнювався на переговори з новим клієнтом, робота в офісі кипіла. Високий чоловік з великим животом, масивними плечима та довгими ногами спокійно смакував каву в кріслі, очікуючи мого приходу. Помітивши мене, він повільно підхопився, ледве не проливши каву на нову краватку. 

— Доброго ранку, Андрію Павловичу! – усміхнулася Леночка своєю чарівною посмішкою. – Кави?

— Так, — киваю, відчиняючи двері перед клієнтом. – І поклич до мене нового менеджера… Будемо вводити її в курс справи…

— Добре, — говорить секретарка, миттєво вхопивши слухавку.                     

— Нехай заходить прямо до мого кабінету, — наказую дівчині. – Познайомиться з новим клієнтом, оскільки в майбутньому співпрацюватиме з ним.

— Я зрозуміла, — кивнула вона.

Ми саме обговорювали проведення регати, коли двері відчинилися й на порозі з’явилася Леночка з розносом в долонях. Вона поставила на стіл каву й розлила по чашках.

— Дякую! – підняв на дівчину очі.

— І…, — Ленка крутнулася на місці й тихо прошепотіла, — нового менеджера ще немає.

— Як немає? – підіймаю на дівчину здивований погляд.

— Ну… Шеванової ще немає на робочому місці, — пробурмотіла Леночка. – Сказали, що її ще не було зранку…