Глава 2 Андрій

Швидкість завжди заспокоювала мене. А зараз душу роздирала злість, роздратування, безсилля та ненависть. Ненавиджу тих бісових журналістів! Просто ненавиджу! Як можна ось так обливати брудом людину? Яке вони взагалі мають моральне право втручатися в особисте життя?

А найогидніше те, що маю їхати до родинного кола й вислуховувати про те, який я поганець, оскільки від мене втікає чергова наречена.

В салоні гупає музика, яка ніяк не відволікає від огидних та мерзенних думок. Мало того, що мене виловлюють журналісти, прагнучи виполоскати твоє ім’я в багнюці. Ще й братики підливають масла у вогонь. От навіщо оце зібрання в родинному колі? Щоб в черговий раз подивитися на «паршиву вівцю» родини?

Вібрація телефону мене таки доведе до сказу. Тож вмикаю гучний зв'язок, коли на дисплеї висвічується ім’я мого друга та замісника.

— Так! – гаркаю в слухавку. – Я ж говорив тобі, що сьогодні не зможу бути на роботі через оте бісове родинне збіговисько. Що у вас? Тільки швидко, бо я за кермом…

— На сьогодні призначено співбесіда з кількома кандидатурами на роль менеджера по роботі з клієнтами, — скоромовкою на одному подиху видає Валерчик. – Я думав, ти будеш…

— Краще б я був на роботі й споглядав красивих, довгоногих дівчаток, ніж сидіти на тому бісовому обіді в компанії «святих» братиків, — буркаю невдоволено, йдучи на обгін дев’ятки. – Тож проводьте без мене. Ти ж знаєш вимоги. І я довіряю твоєму професіоналізму. Єдине про що прошу, вибирай не через зовнішність, а за професійні якості. Ти ж знаєш, що це дуже відповідальна посада. І від роботи цієї особи залежить наш бізнес.

— Ти ж знаєш, що знайти заміну Мар’яні просто неможливо, — видає товариш. – Вона обіцяла в декретній відпустці довго не сидіти…

— Сподіваємося, що так і буде!

— Тоді гаразд! – говорить Валерка. – Гарно тобі провести час!

— Знущаєшся, так?

Чую його гучний регіт в трубці. Вимикаю зв'язок й кидаю слухавку на переднє сидіння.  

А вона знову оживає. Цього разу братик Тарас. Вони зговорилися чи що? Вирішили дістати мене своїми дзвінками? Так бояться, що я не приїду? Їду я! Їду!

Будинок батьків видніється ще з-за повороту. Добротний будинок, в якому пройшло моє дитинство, зараз переобладнано та осучаснено. Тепер на місці нього красується двоповерховий котедж, огороджений височенним парканом.

Куди там тим сусідським хатинам?

Моя мама за професією ландшафтний дизайнер. Та жодного дня ніде не працювала. Хоча вся оця краса у дворі, то її рук справа.

Ворота повільно від’їжджають вбік, коли моє авто під’їжджає ближче. І переді мною відкривається ворота до райського куточка.

Алея викладена декоративною плиткою. По її краях висаджені декоративні дерева, які вона діставала з різних куточків нашої планети. І хоча ніхто не вірив, що вони приживуться в Україні, оскільки звикли до іншого клімату, та все ж вони зараз радують око. Поза алейкою висаджена зелена трава, яку мама доглядає сама. Всіма роботами в садку на ці велетенській території вона займається самостійно. І її праця дала свої плоди. Чого тут лише не побачиш? Від фонтанів до розкішних декоративних кущів, які підстрижені у формі звірів.

А на порозі вже тупцяється підтягнута постать Романа, який усміхається на всі тридцять два, коли моє авто під’їжджає до порогу.

— Ми тебе вже зачекалися, — буркає він. – Ти, як людина-свято! Постійно являєшся останньої митті…

— Я ж не до РАГСу запізнююся, — прагну пожартувати, вибираючись з авто.

Вуста брата повільно розпливаються від моїх слів.

— Як смішно! – фиркає. – Особливо у світлі останніх подій!

— А що сталося? – дістаю квіти для мами з заднього сидіння ауді.

— Це ти мене запитуєш? – дивується брат. – Це ти в нас сьогодні тема для розмов…

— То нащо було оце збіговисько? – озираюся на нього. – Хіба не можна було не збирати всю родину?

— А що ж так, Андрійку? – за спиною Романа виринає постать червонощокого Тараса. – Неприємно слухати про свої невдачі?

— Які невдачі? – окидаю його роздратованим поглядом. – А ви ніколи не думали, що розрив нею заручин – то нові можливості для мене?  

— Невже? – Тарас прищулює погляд своїх блакитних, як небо очей.

— І взагалі, — проходжу повз них, зачіпаючи плечем одного з братів, що ніби богатирі стоять на сторожі дверей до будинку, — моє особисте життя нікого не стосується! Ні спільноту, ні родину, ні колег…

— Андрію, зачекай…

Чую за спиною голос Тараса, коли прошмигую в прочинені двері й заклякаю на місці. На шкіряній канапі поряд з мамою в розкішній червоній сукні, яка ледве прикриває коліна, сидить… Ірина… Моя Ірина… точніше, моя колишня наречена…  

Вона знервовано закушує нижню губу, не зводячи з мене погляду своїх сірих, як небо перед негодою очей. Вона повільно потуплює погляд, а рум’янець миттєво з'являється на щоках.

— Не зрозумів! – гаркаю. – Ти якого біса тут? І що ти взагалі тут робиш?

Мама підхоплюється з канапи, щось прагнучи завадити сварці, аж чиясь рука повільно опускається на моє плече.

— Спокійно, брате! – чую голос Тараса. – Вона зі мною!

Ви коли-небудь спускалися на швидкісному ліфті? Пригадайте свої відчуття? Так от зараз я заклякаю, ніби моє життя в цю ж хвилину повільно скочується вниз. На саме дно! А я стою з букетом квітів, не розуміючи, що взагалі тут роблю?

Рука автоматично стискає стебла, а в голові якась каша. Повільно повертаю голову в сторону брата.

— Тобто… вона з тобою?

Та коли за спиною Тараса бачу провину в погляді Ромки, який ховає погляд, починаю здогадуватися, що тут взагалі відбувається.  

— Ми… ми хотіли тебе попередити, — починає Тарас, запинаючись. – Хотіли сказати на порозі. Хотіли підготувати до цього… Це не телефонна розмова…

— Підготувати до чого? – тепер в моєму голосі з’являються сталеві нотки роздратування. – До того, що моя наречена стрибала в ліжко від одного брата до іншого?