Розділ 9

– Що це було? – чую наполегливий голос батька позаду себе. 

Всміхаюся, бо чекав цього. Він мовчав, поки Яра з Ромчиком були поруч, але не збирається залишати мою витівку без уваги. А я ще ж навіть не починав. Так просто… легка репетиція. 

Не обертаюся. Стою на терасі й спокійно дивлюся на море.

– Конкретизуй, – кидаю. 

– Не прикидайся, Мирославе, – голос батька стає холоднішим, нащо тобі дівчина?

– Яка саме, – хмикаю, знаючи що дратую його цим. – Їх сьогодні аж дві приїхало.

Підходить ближче. 

– Та, яку ти вирішив виставити переді мною як… Як кого, Мирославе?

Вічно це повне ім'я. Дратує, але зробити з цим нічого не можна. Для нього я тільки Мирослав. Ненавиджу своє повне ім'я з його вуст.

– Що тобі не подобається, батьку? – запитую так само рівно й холодно. 

– Мені не подобається коли мій син поводиться як ідіот.

– Різкувато, – зауважую. 

– Всього лиш чітко і по ділу, – не погоджується звісно. – Я чекаю пояснень, син. 

– Мені просто не може сподобатись дівчина? – запитую, повертаючись до нього. 

Відмічаю відразу ж максимальне напруження. З чого б це?

– Може, але зараз я певен на всі сто відсотків – ти щось задумав. Чому моя інтуїція підказує мені, що це пов'язано з Романом?

– З Ромчиком? – сміюся йому в обличчя, провокуючи ще більше. – Ти перебільшуєш, батьку. Це лише ви всі танцюєте навколо майбутнього родича, в мене є й своє життя. 

Мовчить, а щелепа вже рухається. Ознака максимальної злості, але він надто вихований, щоб розкричатись на мене.

 – Не смій, чуєш мене, Мирославе? – голос контролює, але я надто добре знаю його. – Навіть не намагайся втягнути сторонніх людей у свої ігри. Ти не збираєшся здаватись, поки не зіпсуєш сестрі життя. Я довіряю Роману. Це для тебе повинно мати вагу. 

– Знову про Романа, – ледь встигаю приховати роздратування. 

– Ні, син, про твою впертість. Чого ти добиваєшся? Дівчина приїхала працювати. Що вона тобі зробила? Чи на шляху до мети тебе вже не зупиняють людські почуття? Колись, пам'ятаю, ти казав мені, що ніколи не станеш таким як я. А зараз ти що робиш, Мирославе? Я б повірив у цю історію раптових почуттів, якби переді мною стояв Святослав. Але ти не здатен на спонтанне захоплення. Ти на мене схожий, як би тобі цього не хотілося визнавати.

Оповідь батька мене не зачіпає, бо я впевнений у своїй правоті й знаю що роблю. Ніка точно вийде з виграшем після цієї історії, але пояснювати йому свій задум я звісно ж не буду. 

– Ти не знаєш мене, батьку, – відповідаю доволі спокійно. – Ніка дійсно мені сподобалася і я не збираюся в тебе запитувати дозволу як мені з нею поводитись. Чи тебе хвилює її статус? Але ж Ромчика ти прийняв спокійно. Простий хлопчина з народу, якому ти скоро довіриш роботу всього свого життя…

– Ти боїшся за сестру чи за наш бізнес? А може це просто ревнощі, Мирославе? Хтось тепер став кращим за тебе і ти не можеш це пережити? В цьому вся справа?

– Серйозно? – трохи зриваюся, бо він ніби ні разу не чув про що я йому раніше говорив. – Які ревнощі, батьку? Мені не десять рочків. Я маю свій капітал, успішні проєкти, які вже окупилися і приносять дохід, і навіть не претендую на частку у твоєму заповіті. Бо ти й так дав мені найкращий старт. Це для мене головне. Родині я ніколи б не нашкодив. Попри все, ви для мене всі найважливіші люди у житті. І ти це чудово знаєш. Я не говорю про такі речі, так само як і ти батьку. Але я не здатен просто спостерігати за тим, як неправдоподібно ідеальний Ромчик надто швидко пускає своє коріння і в компанії, і в родині. Надто швидко, батьку. 

– В тебе є докази? – не в перше питає він. 

Я мовчу, бо батько й так знає відповідь.

– Немає, – продовжує. – Без доказів це, кажу тобі всоте, просто твої здогадки. 

– Це інтуїція, – не погоджуюся.

– Не аргумент в бізнесі, – улюблене від нього. 

– Аргумент в житті, – не збираюся коритись його залізній логіці.

Ми стоїмо і дивимося один на одного. Я бачу – він не відступить… як і я. 

– Щоб ти там собі не навигадував, – починає з притаманною йому впевненістю. – Я не дозволю тобі зіпсувати Ярославі літо й тим більше весілля.

– А я й не збираюся, батьку, – посміхаюся, удаючи безтурботність. – Так, про Ромчика вашого думку свою не змінив та не тільки на ньому будується життя. І я теж хочу добре провести літо, раз ти мене сюди притягнув. То чому я не можу провести його з дівчиною, яка запала мені в душу з першого погляду? Що тут такого?  

Батько раптом поблажливо всміхається. 

– Ти ще дуже молодий, сину, і багато чого просто не розумієш. Скажу тобі одну річ… Той, хто починає грати з чужими почуттями… зазвичай програє, Мирославе. Ти ризикуєш провалитись у ту яму, яку збираєшся самотужки вирити… Але це твій досвід і заважати тобі тут я не буду. Якщо образиш дівчину, платитимеш по рахунках, Мирославе. 

– Все буде під контролем, батьку, – кажу впевнено.  

– В тебе завжди все під контролем, сину. Тільки цього разу ти обрав ту сферу, в якій погано орієнтуєшся, – зітхає, ніби щось таке знає, що не відомо мені. – Якщо Ярослава хоч раз буде через тебе засмучена…

– Не буде, – перебиваю його. – Я спробую бути терпимим до Романа, батьку, а ти не лізь у мої стосунки з Нікою. 

– Стосунки, – хмикає.

– Можливі стосунки, – виправляюся. 

Він довго дивиться на мене, а потім видає щось незрозуміле:

– Нехай тебе навчить саме життя, син.