Розділ 6

МИРОСЛАВ

Поки Матео виїжджає з зони терміналів на високу естакаду і паралельно спілкується з “богинею кондитерки” Нікою, яка йому залюбки відповідає доволі непоганою італійською – цікавиться Везувієм, щось говорить про жовто-сірі будинки… поки вони ведуть невимушену розмову, я намагаюся визначитись.

Хто з цих двох дівчат краще підійде для перевірки Яриного Роми?

Хоч ідея виникла в голові спонтанно, сам план з кожною хвилиною вимальовується в доволі чітку картину. 

Чому я раніше до цього не додумався?

Я збирав інформацію про Романа і навіть підсилав до нього своїх знайомих дівчат, але це було помилкою з моєї сторони. 

Всі мої знайомі це безперечно модельної зовнішності заможні кралі, котрі не рахують лаве на свої забаганки. І це не те, що може зачепити ідеального Ромчика. 

Бо він й так таку має. Моя сестра закохано заглядає йому в рота, батько вже готовий переписати на відповідального і розумного директора Романа половину наших статків. Всі в родині, крім мене, його приймають вже за свого. Проблеми з фінансами немає і не буде.

Навіщо тоді ризикувати, коли ти як риба в маслі? Інша справа, коли це бідна дівчина…

Елементарна психологія. В Роми є все, окрім задоволення свого чоловічого его. Йому треба та, на яку він зможе дивитися згори. 

І дві наші нові робітниці для цього ідеально підходять. 

Ліна чи Інна… не запам'ятав ще. Яскрава блондиночка. Усмішка привертає увагу. Легка та, здається, доволі ініціативна дівчина. Бажання бути багатою та купатись у розкоші йде поперед неї. Таку буде легко вмовити на мою авантюру. Але вона донька Валентини й мама точно мене приб'є. Плюс це все-таки не ідеальна кандидатура для ідеального Романа. 

Інша справа її подруга. 

Розумна, натуральна краса, погляд… глибокий. Голос ніжний… приємний. Трохи чи схвильована, чи налякана. Хм... 

– Мирославе, – гукає блондинка. – Врятуй мене від їхнього тріскотіння, Ахах. Я нічого не розумію. 

Посміхаюся. 

Ця точно буде не проти взяти участь у моїй “грі”.

– Матео обожнює розповідати про Везувій, – відповідаю, ловлячи у дзеркалі погляд Ніки. – А твоя подруга непогано підтримує бесіду.

– О, Ніка в нас поліглот, – безтурботно сміється блондинка. – Мінімум п'ять мов знає, не рахуючи рідної. 

– Ін, припини, – тихо зупиняє блондинку.

“Інна, точно!” – підмічаю подумки, щоб не забутись знов. 

– А хіба я не правду кажу? – тим часом говорить Інна. 

– Італійську я знаю лише на розмовному рівні. 

– І це теж немало, – говорю ніби просто для підтримки бесіди. – Які ще маєш таланти? 

Шкода що сиджу спереду і не можу нормально її бачити. 

– Ніяких, – відрізає різкувато.

Її подруга намагається прикрити помітну роздратованість Ніки своїм легким сміхом. 

– Не звертай уваги, Мирославе. Це ми ще до спеки вашої не звикли, плюс переліт. Втомилися, – пояснює, але ледь помітну зневагу Ніки я вже встиг підмітити.

Цікаво…

– Якщо голодні, можемо по дорозі заїхати кудись. 

– Я за.

– Не треба.

Вони кажуть, це одночасно, знов викликаючи в мене посмішку. 

Повертаюся і помічаю як сердито дивиться Ніка на Інну. 

– Ми потерпимо, – здається блондинка. – Та й мама нас чекає. Хвилюється, мабуть.

– Гаразд, – всміхаюся обом і знов розвертаюся. – Валентина Іванівна готує смачніше, ніж будь-який ресторан Неаполя. 

– Це точно, – підтримує Матео. Він розуміє що ми кажемо, але відповідає італійською. – Сеньйора Валентина чарівниця просто. 

– Каже, що твоя мама чарівниця, – тихенько перекладає Ніка.

– Тепер в нас є і чарівниця кулінарії, і богиня кондитерки, – ляпаю я.

Що я взагалі мелю? Ніби на сонці перегрівся. 

Але он блондинці подобається. Сміється залюбки. 

Ніка мовчить. Думає, що я дурінь. Теж так певно подумав би. 

– Колись моя Ніка відкриє свій “Зефір” і тоді її усі так будуть називати, – з гордістю говорить про подругу блондинка.

– Зефір? – перепитую. 

– Я, коли хвилююся, ляпаю зайве, – нервово сміється Інна. 

– Це назва мого майбутнього магазину домашніх кондитерських виробів, – пояснює Ніка. 

Коли дорога нарешті виводить до моря і перед очима розгортається панорама Неаполітанської затоки, дівчата прилипають до вікон та захоплено роздивляються всю цю красу. 

Я ж через дзеркало знову знаходжу Ніку.

Жива. Коли не сердиться, дуже мила. Ніжна така… Має мрію, через яку певно й поїхала працювати до нас. 

Вона ідеальна… для мого плану. 

Але саме в цей момент я трохи його змінюю. Щоб така дівчина як Ніка привернула увагу Романа, вона має бути в нього на очах. Бути там, де є він. Поруч… Не на кухні.

Я геній! 

Матео здивовано коситься на мене. Напевно моя широка усмішка надто кровожерлива. Та коли всі пазли так ідеально сходяться, стримати себе важко.