Розділ 5

Спека накрила ще до того, як ми вийшли з будівлі аеропорту. Я навіть не була до цього готовою. В нас вдома ще доволі прохолодно, а в ніч перед вильотом взагалі лив дощ. 

Я ще й подумала тоді чи не знак це? Може не варто отак летіти й все кидати? Та мама моя, що нас з Інкою проводжала, помітивши мій стан, відразу ж почала сваритись. 

– Не можна бути такою правильною, Ніко. Що б там тебе не чекало – це досвід. А молодість на те й дається, щоб проживати абсолютно різний досвід. З котом під ковдрою ще встигнеш посидіти… 

– Я ж казала, треба було брати ще одну пляшку води, – бурмоче Інка, поправляючи свої кучері, які вже встигли приклеїтися до її шиї. – Зараз би з розгону та в море. 

Я лиш подумки радію, що додумалася ще в літаку скрутити своє густе волосся у гульку. В голові й так трохи шумить – від дороги, від недосипу, від усього іншого. 

Інка постійно повторювала, що це наш шанс.

Я зовсім не розуміла про який шанс вона говорить. Заробити? Так. Але це не шанс кудись там пробитись. На тому острові й для тих людей ми просто їхній персонал. Але мрійливій подрузі це пояснити практично неможливо. 

– Де ж той Матео? Мама говорила, він має нас вже чекати. Дідько! Ми тут зараз розтанемо як морозиво, – продовжує бубоніти Інка, заглядаючи на усі таблички та придивляючись до кожного перехожого.

Ми не знали який вигляд має цей Матео, але на табличці мають бути наші імена.

– Сеньйорити! Тут я, сеньйорити! – до нас, розмахуючи білою табличкою, біжить сивочолий дуже загорілий чоловік. – Матео я, – намагається вирівняти дихання. зігнувшись навпіл і простягнувши нам таблички. 

Італійську я знаю добре, тому Інка відразу косує на мене.

Там справді написано українською: ІННА НІКА. 

– Пробачте! – продовжує чоловік. – Катер зламався. Сеньйор Мирослав за вами на власному новому катері прибув, – він так це сказав, ніби там сам бог до нас спустився. 

– Ми чекали недовго, – ввічливо всміхаюся, відповідаючи італійською.

– Що він белькоче? – тихенько питає Інка, поки Матео, примовляючи, бравенько так хапає дві наші величезні валізи й кличе йти за ним до припаркованої машини. 

– Каже, що сам Мирослав за нами спустився з небес, – карикатурно показую пальцем в небо. 

Каюсь. Ще треба звикнути нормально реагувати на цих небожителів Ярових. Це певно суто моя проблема, бо мені було нормально у моїй соціальній бульбашці, де такі сімейства це щось далеке і майже нереальне. 

– Серйозно?! – Інка зупиняється і починає поправляти своє волосся.

– Що ти робиш? Ходімо вже, бо зараз загубимо з виду спритного Матео. 

– Іди, ти й так он як з обкладинки, а мені треба себе хоч трохи до нормального виду привести.

– Ти нормально виглядаєш…

– Як потріпана життям курка, – пирхає, але хоч знову йде і на ходу риється у рюкзаку. – От як тобі так вдається? 

– Що вдається, Ін?

– Ні грама косметики, гулька на голові, проста біла футболка і спортивки, але ти все одно мила якась і синців немає під очима.

– Ти зібралася тут фарбуватись? – випадаю в осад, коли бачу як вона консилер дістає.

– Синці тільки приберу. 

– Божевільна, – пирхаю і більше не звертаю уваги на подругу, бо у натовпі дійсно боюся загубити Матео. 

Через хвилин п'ять ми нарешті доходимо до чорного авто, біля якого., спираючись на капот стоїть той самий Мирослав. 

Якось навіть несвідомо вповільнююся, пропускаючи Інку вперед.  

– Привіт, – посміхається подруга Яровому молодшому. – Я Інесса. Дякую, що приїхав за нами. Спекотно тут у вас. 

Інка тріскотить, поки Матео вантажить валізи. Мирослав тим часом проходиться по ній поглядом… Я б не назвала його зацікавленим. Скоріше це погляд торговця… Немов оцінює новий товар.  

Він їй навіть на привітання не відповідає. Просто стоїть, руки в кишенях дорогих світлих брюк, дизайнерська футболка підкреслює підкачане тіло, усмішка холодна… несправжня. 

Але він красень. Я б була дурепою, якби це заперечувала. 

– Я до речі донька вашого кухаря, – продовжує щебетати Інка. Не люблю коли вона так робить. Я знаю яка в мене подруга розумна, добра і неймовірна людина, але зараз вона схожа на тупувату блондинку.

– А це? – махає в мій бік.

“Це? Серйозно? Мовчи, Ніко, бо зараз першим рейсом полетиш додому, а там тебе прикінчить твоя ж мама”  

– Це Ніка, – обертається і махає мені підійти ближче. – Подруга моя найкраща. Ніка в нас богиня кондитерки. 

Роблю все-таки кілька кроків, щоб не здаватись якоюсь переляканою відлюдницею та постійно контролюю себе, щоб не скривитись під його пильним поглядом. 

Він зі мною те ж саме повторює. Повільно проводить очима з голови до ніг. 

Якби нас не Інкина мама на роботу кликала, я б вже тікала від цього дивного чоловіка. Може вони тут дівчатами торгують… Чула я про всякі вибрики багатіїв і для чого вони використовують приватні острови. 

Треба про всяк випадок пригадати кілька уроків по самообороні.

– Приємно познайомитись, Ніко, – раптом дивує мене люб'язністю цей багатій. – Я не кусаюся, якщо що. Можеш вже видихати. 

Я б мала зараз гордо задерти носа і щось таке їдке йому відповісти. Але мої підлі щоки вирішили всім просигналізувати, що мені соромно за свої думки.

Мене від повного позору рятує Матео. 

Він вчасно відкриває нам задні двері машини й запрошує до салону. 

Заскакую першою, щоб заховати там своє червоне обличчя.

Як якась школярка прям на нього реагую. Сором мені. Це все через нерви й переліт і через втому 

Треба взяти себе в руки.

***

Любі читачі! Хочу вам зробити приємність сьогодні. Найспритнішрму дістанеться промо на книгу:

"Кохання з побічними ефектами"  від чудової авторки Софії Анрі

62CvN_CP