Розділ 4

МИРОСЛАВ

Настрій паскудний із самого ранку.  

Бісовий острів. 

Коли батько придбав тут нерухомість, мені було сімнадцять. Відтоді пройшло десять років, а він й досі змушує мене сюди літати на відпочинок. Родина, бачите, так стає дружнішою. 

Не те щоб я завжди погоджувався. Років п'ять успішно уникав цієї участі, свідомо завалюючи себе роботою або вигадуючи інші “вагомі” причини не з'являтися тут.

Та цього разу відмовитися не вийшло. Майбутнє весілля сестри внесло свої корективи у мій графік. 

Все почалося з того, що я випустив з виду її особисте життя, а моя люба сестричка вляпалася у стосунки з дуже продуманим покидьком. 

Так. Я знаю, що він покидьок. На таких екземплярів у мене є чуйка. От тільки довести це родині я не можу. 

– Що з обличчям, син? – плескає по плечу батько. – Ходімо на сніданок. 

Я стою на нашій терасі з видом на море і саме намагаюся налаштуватись на перший спільний сніданок з майбутнім чоловіком моєї Яри. 

– Зараз підійду, – кидаю, не відводячи погляду від хвиль. 

– Ти обіцяв мені, – батько стає поруч. – Я дав тобі час, Мирославе. Я сам робив йому перевірку. І ти теж. Я дав тобі можливість знайти й принести мені на нього компромат. Але в Романа ідеальна репутація. Він наш найперспективніший виконавчий директор. Він розумний і гарно ставиться до Ярослави. Ти мав час мені довести протилежне. Тому зараз ти натягнеш усмішку на обличчя і не псуватимеш сестрі літо й тим більше весілля. Зрозумів? 

– Зрозумів, – кажу рівно. Сперечатись з батьком марна справа.

– Чекаємо тебе ще кілька хвилин, – говорить і йде в будинок. 

Ідеальний. Саме це мене в Романі Роговському й напружувало. Він надто ідеальний. Увійшов у нашу родину якось підозріло легко. Завоював довіру батька, а потім зачарував Яру. 

Я відчуваю в усьому цьому якийсь прихований підступ, але от довести це не можу. 

Саме тому я тут. Літо, яке покликане зблизити нашу родину. Літо в одному маєтку – чергова божевільна ідея батька. В мене є лише літо, щоб таки вивести Романа на чисту воду.  

Заходжу до будинку. Всі вже за столом. Рома весело розповідає якусь історію зі студентського життя в Гарварді. Всі сміються. Мене нудить. 

– Мир, – махає мені Яра, вказуючи на стілець між нею та мамою. – Тобі дісталася жіноча компанія. 

Я натягую на себе привітну усмішку і сідаю за стіл.

Не розумію. Хіба вони не бачать цієї фальші Романа? 

Влад як завжди у своїх думках, мама мило всміхається майбутньому зятю, батько вже в роботі – щось друкує у телефоні, Свят посміхається й підморгує працівниці маєтку, котра накриває на стіл. 

Дідько! Він що вже встиг з нею? Невиправний Свят до кінця літа перетягає весь острів. Жодне бікіні повз мого брата не пройде. 

Яра тулиться до Роми й, здається, вона дуже щаслива з ним. 

Тим гірше буде, коли це Рома розтрощить її серце…

Стискаю виделку, розуміючи, що я не можу цього допустити. 

– Що це за гидота?! – раптом вигукує й плюється батько. – Чого в мене солодкий омлет?!

– Пробачте, – нервується помічниця, забираючи тарілку. – Зараз все замінимо. 

Буквально через хвилину до нас вибігає заплакана Валентина Іванівна – наш кухар.

– Оресту Всеволодовичу, – мало на коліна не падає жінка. – Пробачте мою неуважність.

– Валічка, – мама помічає її схвильований сан. – Що трапилося? Чому ти така заплакана?

– Матео наш не може катера завести. Щось там в нього зламалося. А дівчатка мої вже прибули до Неаполя. Вони ж молоденькі ще. Хвилююся аби ніхто їх нікуди не заманив. 

– Яка прикрість, – вставляє такі щирі хвилювання Рома. 

Переводжу на нього погляд і, поки Валентина голосить, а мама її заспокоює, в моїй голові народжується план…

Якщо Роман і справді такий бездоганний, перевірити це буде нескладно. Треба лише створити відповідні умови. 

Посміхаюся своїм думкам.

– Я можу забрати ваших дівчат, – говорю, здіймаючись на ноги. – Хотів якраз розвіятись. Вигуляю свого нового катера.

Батько дивиться з підоззрою, але мовчить. 

– Ох, Мирославе, я навіть не знаю як тобі дякувати! – емоційно реагує Валентина. 

– Мені не важко, – говорю їй.

– Матео візьми з собою, – додає мама. 

– Я теж можу поїхати, – оживає Свят.

– А ти не рипайся і дівчата ці під забороною, – тицяє в брата мама.

– Мої дівчата дуже порядні, – гордо витирає сльози наш кухар. – За це не треба хвилюватись.

– Валічка, – посміхається їй мама. – Син у мене не дуже порядний.

– Ну мааам!

Я вже їх не слухаю. Йду шукати Матео.

Порядні, молоді, красиві певно… Ідеальний варіант.