Розділ 3

Аеропорт зустрів нас галасом, запахом кави та нескінченними валізами. Чомусь різноколірні валізи кидалися мені в очі швидше, ніж їх господарі. 

Я стою посеред терміналу, нервово стискаючи квиток у руках і намагаюся усвідомити одну просту річ – я реально лечу працювати на приватний острів біля узбережжя Італії. Я… зараз сяду на літак і залишу своє рідне місто, свою роботу, нестабільну, звісно, та все-таки переклади мене годували в найгірші часи. І от я все залишаю та їду у дім багатіїв…

– Не тупи, – Інка тягне мене за руку до ряду крісел. – Ми ще не вилетіли, а ти вже як туристка з першого разу. Очі по п'ять копійок і лишається тільки рота відкрити.

– Я і є туристка з першого разу, – бурчу, падаючи на сидіння. 

– Точно, – ляскає себе по чолу. – Коли ти там востаннє літала? З батьками ще ото?

– В десять років, – зітхаю, розуміючи наскільки порожнім було моє існування останні п'ятнадцять років. 

Якщо так задуматись – мені реально немає про що й згадати. Сумлінне навчання на бюджеті. Потім вічна погоня за роботою та хоч трохи адекватною оплатою тої роботи. Рідкі зустрічі з хлопцями, які зводилися до замовлення їжі, перегляду якогось фільму і короткометражного, здебільшого їхнього задоволення фізичних потреб. Ось і все життя…

– Ну все, не зависай, – подруга вириває мене з болота думок і тицяє поперед очі своїм телефоном. – Поки в нас є час, проведу тобі маленький інструктаж. Ти ж навіть не знаєш до кого їдеш. 

– До твоєї мами на роботу, – знизую плечима.

– Ага. І ще до однієї не дуже простої та не надто скромної родини. Там є на кого подивитись, повір, – хитро всміхається. 

Я добре знаю цю її усмішку. Зазвичай після неї з Інкою трапляються дуже дивні, на мій погляд, історії.

Вона відкриває якийсь новинний сайт, де на першій світлині якраз зображена доволі велика родина. Розкішний інтер'єр і всі у стильному одязі в сіро синіх тонах з деякими білими елементами. Першою в очі кидається ідеальність. 

Вилизана ідеальність в усьому – у невимушених позах, блиску дорогих аксесуарів, у посмішках на мільйон, зачісках та поглядах. Такі люди – вони як боги для мене. Не в плані святості, а через їхню недоступність. Я знаю, що вони десь є… існують. Живуть своє ідеальне життя, але ми з ними у різних світах знаходимось. У різних реальностях. 

– Дивись, – вказує на статечного чоловіка з вже сивуватими скронями, але все ще доволі привабливим обличчям. Він стоїть прямо, руки в кишенях на зап'ясті виблискує годинник, певно ціною з десяток моїх квартир. – Це сам Орест Яровий. Батько великого сімейства та власник… ееем… не буду перераховувати. Сама знаєш.

– Десь колись його я вже бачила, – говорю задумливо. 

– Загалом, в них немає своїх соцмереж, – продовжує інструктаж Інка. – Такі люди не ведуть їх, звісно ж, – зі знанням справи закочує очі. – Але буквально недавно Орест давав велике інтерв'ю стосовно своїх корпорацій, окремих бізнес-проєктів, благодійних фондів, ним заснованих, і всякої нісенітниці нецікавої та головне, що там було це якраз фотосесія його родини, – хижо всміхається подруга. 

– Тільки не кажи мені, що ти примітила для себе когось з них, – з острахом вказую на певно що синів цього Ореста. – Ін, будь ласка. Це закінчиться погано. 

– Тоді не буду казати, – говорить і, коли я повільно переводжу на неї повен засудження погляд, сміється вголос. 

– Ти така правильна, Ніко, я ж жартую. Звісно в мене є деякі ідейки стосовно цих красунчиків, але нічого серйозного, не хвилюйся, – підморгує змовницьки. – Продовжимо. Отже, біля Ореста його дружина – Дарина Ярова. Ця жінка, щоб ти розуміла, народила четверо дітей і її вже добре за п'ятдесят. Бачиш які чудеса роблять великі гроші?

Вона вказала на дуже привабливу блондинку, якій я б і справді більше ніж сорок й не дала б. Розкішна фігура, обличчя без видимих зморшків і красиві блакитні очі. Королева поруч з королем. Вона стоїть біля дивану, тримаючи руки на плечах одного зі своїх синів. 

– Цей наймолодший в родині, йому лиш двадцять три роки. І я насправді оце теж вперше його тут побачила. Інтроверт, мабуть. Звати Владислав, – Інка вказує саме на нього. – Якийсь він ніби не з їхньої родини. Переляканий немов, – кривиться Інка.

Хлопець дійсно має дещо наляканий погляд, хоч поза його розслаблена. В них усіх темне волосся, крім самої Дарини.

– Біля нього на два роки старший брат Святослав. Шибайголова, ну ти тільки глянь на цю усмішку Казанови.

Я дивлюся на усмішку подруги й розумію хто тут кандидат на літню інтрижку. 

– Біля батька стоїть їхня донька. До речі вкінці літа в неї весілля буде на острові. Але про це згодом. Вона найстарша з дітей – Ярослава Ярова. Скажи звучить? 

– Звучить, – говорю поки мій погляд зупиняється не на доньці, а на ще одному сині, котрий стоїть, склавши поперед себе руки, між сестрою і матір'ю. Які в нього холодні блакитні очі…

– А це Мир, – помічає мій інтерес Інка. – Мирослав Яровий, двадцять сім років, найгарніший серед них. Правда ж? 

– Небезпечний, – шепочу раніше, ніж усвідомлюю, що я це вголос сказала.