Розділ 2

– Не хотілося б тобі казати “а я ж казала”, але я ж тобі казала, – видає мені Інка, стоячи з двома пляшками на порозі моєї квартири.

Моя вічно весела кучерява блондиночка з яскраво-блакитними, немов усміхненими очима, мабуть, вперше не випромінює оптимізму. 

– Проходь, – кажу, шмигаючи носом і йду під свою ковдрочку. Ховаюся там як мишка у нірку. 

Звісно ж я розкисла. А хто б витримав таке? Три роки… Три загублених роки. 

– Ти ж розумієш, що там від мене не сховаєшся? – чую як подруга гримить посудом на кухні. – Я собою не буду, якщо дозволю тобі горювати через того хробака у підтяжках. Ти, сподіваюсь, заблокувала його?

– Заблокувала, але я не можу за один день викреслити три роки свого життя, – відповідаю, огортаючи себе ковдрою та так і сідаючи в ній на ліжку. 

Інка вносить у кімнату маленький розкладний столик і ставить його біля мене.

– Скоро приїдуть суші, а поки будемо закусювати твоїми запасами, – мовить діловито і знову йде до кухні. 

Я мимоволі всміхаюся, дивлячись на шматочки пристаркуватого і добряче засушеного сиру, скибочки останнього яблучка та два келихи…

– Ну що! – вигукує бадьоро подруга, тримаючи в руках відкриту пляшку і застрибуючи з нею на ліжко. – Готова святкувати? 

– Інка, ти не виправна, – говорю, посміхаючись крізь сльози. – Що я маю святкувати?

– Та в тебе сьогодні просто джекпот по причинах влаштувати свято, – швиденько наповнює келихи. – Перше це день великого прозріння й звільнення від козлячої залежності. Друге і головне – початок нового життя, Ніко, – пхає мені під носа келих. – За нас і за нашу нову роботу в найкращому у світі місці. Завтра йдемо по купальники й валізу для тебе! Сумка в клітинку для острова не підійде.

– Та я ще нічого не вирішила, – сказала невпевнено. – Я зараз зовсім розгублена, Ін. 

– От і збереш себе на райському острові. Ти знаєш що я тобі скажу, подруго? Все ж плакати на пляжі під лагідним сонечком, слухаючи звук хвиль, буде приємніше, ніж в однушці під старою ковдрою.

– Ми ж туди працювати поїдемо, а не відпочивати, – говорю, відпиваючи трохи зі свого келиха. 

– Одне іншому не заважає, – пирхає подруга, звично здуваючи кучері з лоба. – За роботою не буде часу думати про хробака твого. А у вихідні будемо засмагати й насолоджуватись літечком. Три місяці на морі мммм, – мрійливо закочує очі. – Не робота, а мрія. Гляди там і кавалерів собі придивимось, – підморгує грайливо.

– Де, – сміюся. – На острові для багатіїв? Працюючи на кухні? Оце ти Інка загнула.

– А чим ми гірші за тих краль аля “мрія пластичного хірурга”? В нас все своє, натуральне, – жмакає свій третій розмір.

– Ти не виправна, – повторюю, закочуючи очі.

– Це ти якраз невиправна, – супить брови та ще й пальцем в мене тицяє. Боляче так тицяє

– Ай! – відсідаю від ненормальної

– Що “ай”?! Ти подивись на себе! Молода красива дівчина і з котом вона спить. Двадцять п'ять років, а в тебе у жіночому списочку два задроти і козел Іван!

– Краще як в тебе – від шейха і до сажотруса, – кривлюся. – Для списочка і блокнота не вистачить.

– І що поганого? Пх, – знизує плечима. – Зате ми тепер знаємо в кого маленький, а в кого великий…

З Інкою нереально постраждати.

Ми сміємося на всю квартиру аж до гикавки. Бідний мій Філька не витримує і тікає з кімнати кудись певно на кухню. 

Лиш дзвінок у двері нас заспокоює – приїхали замовлені суші.

Ми з подругою такі різні й за скільки років я взагалі так і не зрозуміла на чому тримається наша дружба, але Інка це єдина людина після мами, якій я могла б і життя довірити.

Тому не дивно, що до кінця вечора вона таки вмовляє мене летіти на той приватний острів. А на наступний день, не давши відіспатись, Інка ганяла мене під конвоєм по магазинах та змушувала витрачати кровні накопичені грошики на купальники й новий одяг. 

– Давай-давай, не скупися, – примовляла тоді вона. – Рахуй це твоя інвестиція у безхмарне майбутнє.

Ох. Знала б я тоді на що підписуюся… тікала б від Інки, не обертаючись.