Розділ 1

Коли спозаранку розривається телефон це можуть бути лише дві людини у цьому світі – мама або моя подружка Інка. 

Ледь роздираю одне око, тягнуся до мобільного і, побачивши ім'я, стогну на всю кімнату. 

Інка. Зараз мені винесуть мозок…

– Нарешті! – кричить що навіжена. – Ти б ще підвечір на дзвінок відповіла! Скільки можна спати?! Всю молодість у ліжку пропустиш!

– Чого ти волаєш? – хриплю сонно, натираючи рукою друге заліплене око. – Я вчора довго переклад робила. 

– Забувайся про свої копійки з перекладів! – радісно сміється, викликаючи в мене дрижаки. 

От як можна бути такою веселою о сьомій ранку?

– Інко, відчепися від мене зі своїм оптимізмом. Я спати хочу, – позіхаю й вже хочу вимикати телефон. 

– Я знайшла нам хорошу роботу на літо! – голос подруги розноситься по всій кімнаті, і це я ж не включала динамік. 

– Ін, ти ж знаєш, я не люблю оці твої авантюрні пригоди. 

– Ніяких пригод. Все законно, подруго. Райська робота для нас. Ти ж знаєш де працює моя мама?

– На острові якомусь… для багатіїв, – відповідаю, сідаючи. 

Виспатись сьогодні вже мені не світить. 

– Так. Неподалік від узбережжя Італії. Мама там вже допрацювалася до головного кухаря, уявляєш? І цього року їй треба помічниці!

– Я не поїду ні на який острів, – поспішаю зупинити подругу поки не пізно. – Ти здуріла? В мене кіт, мама, Іван. 

– Кота мамі, Іван твій козел, а ти їдеш зі мною, – категорично заявила ця ненормальна. – Там ти за три місяці заробиш як тут за рік. Тобі гроші хіба не треба?

– Треба, – відповідаю, крокуючи до кухні, рятувати ранок кавою. – Але я не можу все покинути й на ціле літо поїхати з міста. В мене ще є замовлення…

– Які замовлення?! – пирхає Інка. – Три переклади на місяць і кілька тістечок на два місяці? Ніко!! Ти там за три місяці заробиш на розкрутку свого зефіру!

Вона знала на що надавити. Маю вже кілька років мрію – відкрити невеличкий магазинчик домашніх кондитерських виробів з назвою “Зефір”.  

– Я подумаю, – мовлю й відразу вимикаю телефон. 

Думки метушаться в голові, немов маленький рій сонних бджіл. Я так рано адекватно мислити не вмію. 

Проте, випивши кави, вирішую запитати поради у найближчих мені людей. 

Спочатку дзвоню мамі. 

– Що трапилося? – чую наляканий голос і тільки тоді згадую про час. 

– Мамо, вибач. Я тебе розбудила?

– Ні, я вже прокинулася. Так що там в тебе? 

– Мені Інка пропонує влітку поїхати на заробітки. 

– Куди це? – насторожено цікавиться, бо добре знає мою подругу з дитинства. 

– До мами її. Вона на якомусь острові кухарем працює. 

– Нічого собі якомусь! – вигукує неочікувано. – Валя працює на кухні самого Ореста Ярового! 

– Яровий, – повторюю, бо ніяк не можу пригадати де чула це ім'я. – Хто це?

– Не лякай мене, Ніко. Ти ж не настільки від життя відстала. Це ж той мільярдер, що вже пів країни викупив. Магазини, ресторани, цілі мережі під сімейним брендом “Яр”.

– Точно! Він ще ж купив мережу цукерень в нашому місці, – нарешті до мене доходить де я чула це прізвище. 

– Що він тільки не купив. Я, між іншим, з Валкою про тебе колись говорила. Тому їдь і не думай навіть. Цей Яровий своїх робітників не ображає. Заробиш хоч трохи. Та й не сама ж. Інка теж їде? 

– Мамо, а куди я Фільку діну? Та й Іван може образитись. Це ж цілих три місяці...

  – Фільку до мене, – перебиває. – А Іван твій козел. Нічого з ним не трапиться. Він може й не помітити, що ти кудись поїхала. 

Аж образливо стало за свого хлопця.

– Іван багато працює і він точно буде проти, – пробубоню під ніс.

– Загалом, я кажу тобі їхати. А ти вже сама вирішуй. Такого шансу більше не буде. Ти коли востаннє біля моря була? Іван тебе хоч до річки може возив? 

– Я тебе зрозуміла. Добре, буду думати, – сказала і натиснула на відбій. 

Мамині претензії до мого хлопця завжди у нашій розмові з'являються як сніг на голову. 

Розізлившись, я таки набираю Івана, але звісно ж він не бере телефон. 

Походила по маленькій кухні, допила холодну каву і вирішила поїхати до хлопця й про все поговорити. 

Ми поки що не жили разом, але вже збиралися з'їжджатись. Іван працював програмістом в одній невеличкій фірмі й знімав з другом неподалік від роботи квартиру, але обіцяв скоро переїхати у мою однушку. Вона була трохи що правда далеченько від його роботи, тому я й не давила на нього. 

Ми останнім часом рідко бачилися. Я вічно перебувала у пошуках нормальної роботи, а він працював понаднормово і дуже втомлювався. Та зараз в мене є поважна причина, щоб приїхати до нього без попередження. Інка ж не відчепиться, тому треба якнайшвидше поговорити з Іваном і прийняти рішення.

Поки їхала до їхнього дому, ще кілька разів намагалася додзвонитись до коханого, але певно він вимкнув звук на телефоні й відсипається після нічної роботи. 

Щоб не відчувати провину за те, що я його розбудила, захоплюю їм кави у маленькій місцевій кав'ярні й так з двома стаканчиками швиденько йду до їхньої квартири. 

Відкрили мені не з першого разу. Довелося добряче пошуміти, щоб їх розбудити. 

Сонний Макс, друг і сусід Івана, довго кліпав на мене очима, поки я намагалася щось пояснити. А коли зрозуміла, що до нього нічого не доходить, сунула йому в руки каву й, відпихнувши, пішла до квартири.

Краще б цього не робила…

У вітальні, на розкладеному дивані спав мій Іван, а по обидва боки до нього тулилися дві абсолютно голі дівки. 

– Тут кака справа, – хрипить десь позаду Макс. – Ми святкували завершення проєкту і….

Я вже його не слухаю. 

Підхожу до краю дивана. Знімаю кришечку з кави. 

Вона ще навіть гаряча. Я ж бігла, щоб принести її коханому. 

Повільно перевертаю стаканчик і виливаю каву прямісінько на обличчя Івана.

– Ааааа!!! – верещить, підскакуючи й зачіпляючись за дівку з краю, падає на підлогу.

Дами теж від крику Івана прокидаються та починають вовтузитись…