4 розділ

- Нічого, не відчаюємся! Втішую я себе наливаючи 44 американо. - Вже 3 заявка подана на співбесіду, а я підробляю у якомусь кафе! Звісно, грошей практично не лишилося, я від своєї впевненості просто звільнилася з попередньої роботи, а назад мене приймати не хочуть, не можу сказати що я і далі не впевнена, але на щось жити всеодно потрібно. 
- 45-ий американо? 
-  Перепрошую, але макіато, а не американо. - якийсь знайомий чоловічий голос заставив мене підняти очі. 
- Роберт? Що він тут забув!? О ні, тільки не це! Ну тільки не він! 
- Сіна? Ти тут працюєш? Яке співпадіння! Радий тебе бачити. Усміхнене обличчя пронизувало мене наскрізь. 
- Я тебе також. Я відвела погляд вниз. Як же мені соромно! Це мій однокласник зі школи, йому пощастило у житті набагато більше ніж мені, у нього багаті батьки, вагон впливових знайомств і височезний рівень комунікабельності! Щей він мені подобався. 
- Ти виглядаєш чудово! Як у тебе життя? 
- Нормально. Я навіть не знаю про що краще сказати, про провальні 2 співбесіди, чи про звільнення з роботи на якій у мене була нормальна зарплата, чи про 44 американо за сьогодні. 
- Ось тримай, твоє макіато. 
- Дякую! Радий був тебе бачити! 
- Хорошого дня. Схоже мене охопив капітальний іспанський сором, а лице перетворилося на полуничку, враховуючи моє акне із-за стрессу. Чи то із-за жари від кухні, Я вже сама не знаю. Здається це було останньою краплею до істерики. 
***
- Сіна, це останнє попередження. - строгий голос відчитував мене. 
- Так, вибачте, це більше не повториться. Після зустрічі з Робертом я від істерики втекла в парк, а на роботі не було мені заміни і клієнти залишились без американо. Але я всеодно рахую, що я тут не винна! Не всі ж ідеальні, а клієнтики можуть і без кави прожити. 
- Ще одне попередження і ми будемо вимушені тебе скоротити, як не надійного працівника. Зрозуміло? 
- Зрозуміло. Мене так відчитують, ніби це кінець світу, не справедливо. Ось би мені стало сміливості сказати це свому начальнику, але не в цей раз. 
Повільно крокуючи додому я дійшла до дитячого майданчику, що був біля мого житлового комплексу. Там була стара ржава гойдалка, обдерті турніки з яких спадала жовта фарба і пісочниця, в якій замість піску було болото. Звісно що діти там не гралися, бо неподалік був новий майданчик, з новими качелями, гойдалками і турніками. Так ніби про старий і зовсім забули. Але кожного вечора лягаючи спати, було чути скрип старої гойдалки від прохолодного вітру. Чому його ще не знесли ? Не відомо. Але він мені нагадує дитинство. Це був перший майданчик у нашому місті, я бігла через пів міста щоб просто погойдатися на новопоставленій гойдалці у жовтій фарбі. Щей приходилося чекати чергу, бо дітей було багато, на турніки попасти взагалі було нереально. Але ці згадки приносять мені якесь гаряче тепло глибоко у середині. Але чому останні дні скрип погіршився? З кожним днем воно починає все більше заважати сну, чи дійсно гойдалка може так скрипіти? 
Роздумуючи про дитинство, Сіна не помітила як вже прийшла додому. У вікні виднілися сутінки, небо розфарбоване у холодні фіолетово-сині кольори переливалися у гарячо помарачеве світло сонця, яке вже ховалося за будинками. Я жила на 5 поверсі на західній частині, тому кожного вечора зустрічала то переливисті кольори, то сірі мутні хмари. Більше я полюбляла перший варіант, але це уже не в моїй волі. 
- Знову скрип гойдалки. Хоча вітру як такого немає, це був перший раз, коли я рішила нарешті поглянути на балкон. Це і відповіло на всі питання. Там сидів хлопець, у костюмі. - У костюмі сісти у таку брудну подерту гойдалку? Він нормальний? Аж мурашки пішли, я б у такому гарному одязі точно не сіла туди. Але статура виглядала знайомою, але із-за темноти лиця не було видно, ліхтарі не освічували той старий майданчик, і лиш здалека трішки проходили яскраві промінчики з новесенького. Я рішила не зациклюватись на цьому, і просто пішла у своє м'яке ліжечко поглинаючись у сон.