Розділ 18. Рейнгар повертається

Я б збрехала, якби сказала, що мені не було страшно. Я злякалася. Дуже. Страх скував кригою мої нутрощі, пробігся морозом по шкірі. Але я не збиралася показувати Ліаріель, що злякалася. Я стояла рівно, стиснувши долоні в кулаки, щоб ніхто не бачив, як тремтять мої пальці, і дивилася Ліаріель просто в очі. В її світло-блакитні, крижані очі, які хотіли здаватися злими, але я бачила в них лише біль одинокої жінки.

— Заспокойся, Ліаріель, — я говорила тихо, але впевнено. І в тиші, що накрила галявину з появою богині, мої слова здавалися незвично гучними. — Вислухай мене, будь ласка. А потім вже вирішуй, що робити.

— Говори, — її зверхній голос обдав холодом, але я не зважала.

— Рейнгар не хоче з тобою воювати. Він хоче миру. І відбирати в тебе Ельтанію не збирається, тільки допомогти її врятувати.

— Я все це чула і від Рейн, — Ліаріель кинула злий погляд в бік Рейн, яка мовчала і навіть не збиралася допомагати мені з богинею. — Тільки де ж був твій Рейнгар, коли інші боги знищували мій світ? Він не врятував мене тоді, не врятує і зараз. Той, хто один раз зрадив, не заслуговує на довіру.

Яка ж вона вперта! Стукнути б її добряче об лід, щоб вибити дурні думки з голови. Але, мабуть, і так вони не виб’ються.

— Рейнгар тебе не зраджував. Він захищав свій світ.

— Він мав захищати мене і мій світ! Саме так мають чинити кохані! — Ліаріель більше не заперечувала ні своїх стосунків з Рейнгаром, ні факту, що Ельтанія — не її світ. Вона розуміла, що її брехня розкрита і далі дурити людей не вийде.

Слова богині несподівано нагадали мені правила поведінки в літаку при аварії: вдягніть кислородну маску спершу на себе, а потім вже на дітей. Хотілося пояснити і їй на цьому прикладі, але вона навряд чи зрозуміє та оцінить.

— Люди і… боги мають спершу дбати про себе, а вже потім про інших. Тільки егоїсти вимагають, щоб світ обертався навколо них.

— Тобто, я — егоїстка?! — обурений крик богині рознісся по галявині, змушуючи людей знову здригнутися.

Мабуть, я перестаралася. Надто вже чутлива ця богиня, не те слово — і вже образилася.

— Просто дозволь мені відродити Рейнгара і ви спокійно поговорите, вирішите свої проблеми самостійно.

— Не дозволяю!!!

Ліаріель вскинула руки, над її долонями почала здійматися снігова магія і я зрозуміла: перемовини скінчились. І вони не вдалися. Але я хоча б спробувала.

— Атакуйте Ліаріель! — несподівана команда конунга спочатку викликала здивування, але його армія відреагувала миттєво. Як би їм не було страшно, адже воювати з богинею складніше, ніж з людьми, але вони не могли не послухати наказу конунга. Мене з Рейн відтіснили назад, ближче до Ерінвальда, і, обернувшись на мить, конунг наказав: — Ви втрьох, беріть мою карету і поспішайте до темних магів. Ми довго не вистоїмо. Протистояти Ліаріель зможе лише інший бог.

Мені не треба було повторювати двічі. Схопивши Ерінвальда і Рейн за руки, я побігла до карети, сподіваючись, що ми встигнемо зникнути з галявини перш ніж Ліаріель нас атакує. Я мала доставити Рейн справжнім ельтанійцям. Тільки це врятує Ельтанію і її людей.

Я трималася за поручні так сильно, що аж пальці заніміли, але відпустити їх не могла — карета майже летіла по снігу. Гелеони мчали вперед швидше за вітер, і я тільки дивувалася, як Ерінвальду вдається керувати ними на такій шаленій швидкості. Я сиділа спереду, на лаві для кучера, поруч з Ерінвальдом, а Рейн — всередині карети, захищена від можливих небезпек. Не страшно, якщо з нами щось трапиться, страшно — якщо постраждає вона. Ерінвальд сидів серйозний, зосереджений, вся його увага була прикута до дороги. Я ж раз по раз зиркала назад, перевіряючи, чи не наздоганяє нас Ліаріель.

— Тримайся міцніше, Еллі! — прокричав він крізь вітер. Я кивнула, відчуваючи, як серце майже вистрибує з грудей.

Ми проскочили через черговий портал — сплетені між собою дерева з яскраво-блакитним мереживом рун на корі. Час на мить зупинився, і раптом ми вже серед безкраїх білих рівнин, де сніг лежав такою рівною ковдрою, наче ніхто ніколи тут не ходив. Ліс залишився позаду, гори чекали попереду, і ми мчали просто між ними, залишаючи за собою лише слід лиж від карети.

— Ще трохи… ще зовсім трохи… — я шепотіла сама до себе, ніби могла так наблизити нашу ціль.

А тоді… земля задрижала.

Я підвела голову — і ледь не забула, як дихати. З-за гір, важко і повільно, наступала велетенська істота. Її тіло, було вкрите крижаними уламками, а навколо синіх очей палало червоне полум’я — холодне, але таке яскраве, що аж боляче було дивитись.

— Ні… тільки не це… — видихнув Ерінвальд.

— Тедран? — спитала я, пригадавши розповідь Рейн.

— Так. Тримайся щосили, спробуємо проскочити цю тварюку.

Тедран лише подивився, червоне сяйво загорілося яскравіше — і перед нами миттєво виросла крижана стіна — гладка, висока, непрохідна.

— Тримайся! — вкотре прокричав Ерінвальд.

Він різко повертнув карету. Я ледь не випала, але все ж змогла втриматись. Карета почала хилитися на бік і я вже уявила, як ми перевертаємося, як усе закінчується просто тут, під горами. Але якимось дивом нас не кинуло в сніг і карета вирівнялася.

— Ми живі? — я шумно хапала ротом повітря, намагаючись заспокоїти шалене серцебиття.

— Поки що, — озвався Ерінвальд з нервовим смішком.

Ми не зупинялися ні на секунду. Тедран ревів позаду, намагаючись наздогнати нас, але дорога вже вела до ущелини, яка мала нас сховати від нього. Проскочивши ущелину, ми опинились у долині й їхали далі, не зменшуючи швидкості. Я вдивлялась у білу пустку попереду і незабором побачила вогні. Рух. Постаті.

— Вони там! Я їх бачу! — крикнула, і голос у мене тремтів.

— Тоді ми ще не програли, — Ерінвальд ледь вловимо усміхнувся.

Ми мчали щодуху, не просто до наших союзників, а до порятунку, до останнього шансу. Я трошки заспокоїлася і вдихнула на повні груди. Ми все ще разом. Ми все ще живі. І ми майже дісталися.