Розділ 17. Викрадення останнього уламка

Я дісталася храму непоміченою. Сонце тільки-тільки почало жевріти на обрії, пробуджуючись від сну, коли я підійшла. В цей ранній час в храмі не проводили жодних служб, раніше 9 тут мало бути тихо. Крадучись тихою тінню, я обійшла храм і знайшла двері для служителів. На мій подив вони виявилися не зачиненими і я змогла пробратись всередину. Тепер залишилось знайти порожню кімнату і провести там церемонію.

Я йшла повільно, притулившись до стінки, намагалась ступати тихо і майже не дихати. Я так боялась, що мене хтось побачить і прожене! Я мала встигнути. Якщо спіймають, то другого шансу в мене вже не буде.

Зазирнувши у кілька кімнат, я нарешті знайшла ту, де можна було розміститись в глибині за купою коробок і старих меблів, щоб мене не побачили. Діставши з сумки все необхідне для ритуалу, я почала.

Руки тремтіли, голос теж, але я впевнено робила все за інструкцією, яку переписала в блокнот. Наклала заклинання тиші на кімнату, щоб ніхто не почув мій спів, а потім перейшла до самого ритуалу. Страх, що в мене нічого не вийде, стискав груди, але я не зважала на нього. Я маю це зробити. Геть сумніви! Геть погані думки!

Пройшло всього кілька хвилин і ось я вже була у вимірі Ліаріель. Не переміщена служителькою, а сама, як злодійка, проникла до неї.

— Рейн! — тихо покликала я, озираючись навкруги.

Сподіваюсь, вона на мене чекає. Я не хотіла тут довго затримуватись. Заберу останній уламок бога Рейнгара і втечу.

— Я тут, — Рейн відійшла від дерева, за яким ховалась. — Ти за мною?

— Так. Візьми мене за руку. Я заберу тебе звідси.

Я простягнула Рейн руку і вона міцно за неї вхопилася. Я тихо, але впевнено заспівала заклинання, яке мало перемістити нас обох в реальний світ. Хоч би Ліаріель не почула! Хоч би не помітила нас! Серце билося так шалено, що здавалося, його чують всі.

Нам пощастило. Ледве останнє слово заклинання стихло, як ми опинились в кімнатці храму.

— Невже вийшло?.. — тихо спитала Рейн, не вірячи, що ми вибрались непоміченими з виміру Ліаріель.

— Ще поки ні, — я швидко зібрала речі, що залишила тут і підвелася. — Коли опинимось за межами королівств, у справжніх ельтанійців, тоді все вийде.

Я схопила Рейн за руку і потягла до виходу. Нам вдалося вислизнути непоміченими з храму — було ще дуже рано, тому ми нікого не зустріли. Я повела Рейн до лісу, де залишила крижаного оленя. Він чекав мене там, де я його прив’язала і, здавалось, зрадів нашому поверненню.

— Я повернулась, Хальмаре, — я провела рукою по шерсті гелеона. — Як і обіцяла. Ти ж відвезеш нас двох куди треба, так?

Хальмар нахилив голову вниз, ніби кивав мені. Я допомогла Рейн забратись на нього, а потім сама сіла попереду.

— Ну ж бо, Хальмаре, вези нас до порталу, — прошепотіла я, нахиляючись до вуха гелеона.

І він рушив. Сніг сипав з неба, заліплюючи очі, вітер рвав на нас одяг, ніби хотів зупинити, але ми вперто скакали вперед. До нашої цілі. Сподіваючись, що ніхто не постане на нашому шляху.

Ми мчали щодуху. Крізь портали в Крижаному лісі, шлях до яких мені підказувала Рейн. Вона знала кожен куточок в Ельтанії і завдяки ній ми могли не наближатись до міст. Ми пробирались таємними стежками, але час все одно був проти нас.

Діставшись кордону Вальдарії ми постали перед вибором: витратити зайві 3 години на безпечний шлях або ж пройти через Фельварн. Якби вибір залежав лише від мене, я б поїхала безпечним шляхом, але я мала послухати, що думає Рейн.

— Як їдемо далі? — ми зупинилися на галявині біля кордону, щоб дати Хальмару трохи перепочити.

— Через Фельварн, — Рейн навіть не думала, відповіла одразу.

— Але ж нас побачать… — Рейн надто відрізнялася від людей, її крижана шкіра надто кидалася в очі.

Я сподівалася вмовити Рейн вирушити довгим шляхом, але вона була непохитна.

— Ми виберемо тихі вулички на околиці. Якщо будемо їхати швидко, то нас не помітять. Зрозумій, Елліно, — Рейн мене зупинила, бачачи, що я хочу заперечити. — Шлях через пустки поза межами королівств більш небезпечний, ніж тобі здається. Поблизу гір і на відкритих ділянках ми можемо зустріти глокенів, тедранів і скельмі. Ти знаєш про цих істот?

Про глокенів я знала, навіть примудрилася одного разу зустрітися з цією агресивною твариною в Крижаному лісі, а от про тедранів і скельмі я не чула. Я вивчала рослини і тренувалася в бойовій магії, вивчати істот Ельтанії мені не було коли.

— Тедрани — гігантські злі істоти, вкриті крижаними уламками, з синіми очима, що палають червоним сяйвом. Їхня магія полягає у здатності створювати крижані стіни та завіси, заморожувати ворогів на місці або викликати снігові бурі. Вони дуже жорстокі і не знають співчуття. Скельмі — крижані демони, з величезними рогами і кістяними наростами на тілі. Їх очі світяться синім, а з рота виходить яскраво-блакитний холодний вогонь, що перетворює людей на крижані статуї. Їх дуже складно потім повернути до життя. Також вони викликають надзвичайно сильні снігопади, ще сильніші, ніж тедрани. Окрім того, що тедрани, що скельмі мають величезну фізичну силу, тому є небезпечними навіть без магії.

— Я й не знала, що пересуватись за межами королівств так небезпечно… — я була вражена почутим. Мені зовсім не хотілося зустрітись з цими жахливими істотами, але й людей я теж боялася — вони могли доповісти конунгу чи його варті про дивну істоту, що мчить містом на гелеоні.

— Не тільки демони є небезпечними. За межами королівств часто можна зустріти армію конунга. На відкритому просторі нас легко доженуть. Краще пробратися крізь Фельварн, а далі я знаю таємну стежку. Та й мої люди мають нас там зустріти. До гір на сході Вальдарії вони не сунуться, остерігаючись злих істот. Через Фельварн їхати безпечніше.

Головою я розуміла, що Рейн має рацію, але тихий голос всередині мене вперто шепотів: нічого не вийде. Я не хотіла вірити йому, але нікуди не могла подітись від сумнівів.

— А якщо зачекати до темряви? — раптом спала на думку ідея. — Вночі буде легше дістатись до справжніх ельтанійців непоміченими.