Розділ 13. Справжні ельтанійці

Свідомість поверталася повільно, ніби захищала мене від суворої реальності, в якій я опинилася. Тіло поколювало, але не боліло, що вже радувало — отже я не травмована. А от голову заполонив такий туман, що розплющувати очі зовсім не хотілося.

— Ну ж бо, люба, приходь до тями, — стурбований, але незнайомий жіночий голос прорвався до моєї голови. Тепла рука торкнулася мого лоба, прибрала з нього пасма волосся, а потім я відчула під носом якийсь різкий хвойний запах. Я вдихнула, скривилася, але очі вперто не хотіли розплющуватися, ніби мої повіки придавили важкими каменями. — Кангваре, — в голосі жінки почулося обурення, — нащо ти так сильно її снодійною магією вдарив? А якщо вона проспить всю ніч? У нас немає так багато часу. Конунг скоро прийде сюди зі своєю армією. Я не хочу втрачати ще людей. Ми і так достатньо їх втратили.

То мене не намагалися вбити? Лише приспали? Але ж навіщо тоді було так лякати? Кангвар міг би зі мною домовитись. Я б пішла з ним, щоб послухати, що мені скажуть темні маги.

— Ну вибач, матусю, — в голосі Кангвара відчувалося щире каяття. — Я не хотів, щоб вона чинила опір або ж прокинулася раніше, ніж я її привезу до нас.

Я зробила над собою зусилля і розплющила очі. В мене дійсно не було часу, щоб лежати тут. Я мала розпитати темних магів про все, перш ніж сюди прийде конунг.

— Де я?.. — тихо спитала, оглядаючи напівтемну кімнату. Жодних вікон, тільки магічні світильники, що слабо мерехтіли під стелею і на столику поруч з диваном на якому я лежала. Я розуміла, що знаходжуся за межами королівств, у землях, які належали темним магам, але хотіла більше деталей.

— Нарешті! — жінка, що тримала долоню на моєму лобі, прибрала руку. Вона не була молодою, але й не дуже старою — близько 60 років на вигляд. Вона була схожа на Кангвара — чи то він на неї — таке ж каштанове волосся і карі очі. — Вибач, що довелося тебе приспати. Ми боялися, що інакше не вдасться з тобою поговорити. Ти знаходишся за межами королівств, в одній з печер, де ми ховаємось. Мене звуть Лавіора Тевірі, я лідер справжніх ельтанійців, яких тут називають темними магами.

Справжні ельтанійці? Тобто? Невже всі інші були несправжніми? Я цього не розуміла, як і того, чому вони не спробували зі мною домовитись. Але відповідати мені не квапились. Лавіора зупинила потік моїх питань і простягнула чашку з ароматним паруючим напоєм.

— Пий, — наполягла вона.

— Що це? — напій нагадував трав’яний чай, але цілком міг бути якимось зіллям.

— Ліки, від яких в твоїй голові проясниться, — терпляче пояснила Лавіора. — Ми не бажаємо тобі нашкодити, інакше б давно вже вбили. Наша ціль — співпраця. Вип’єш — і я все поясню тобі, Елліно.

Мені не залишалося нічого іншого, як випити напій. На смак він дійсно нагадував трав’яний чай — приємний, ледь солодкуватий. Як тільки чашка спорожніла, я відразу відчула, що туман відступив, а в тілі з’явилась звична сила.

— Кангвар приспав тебе магією задля твоєї ж безпеки, — Лавіора почала з найпростішого. — Ми мали зобразити викрадення, щоб у конунга не виникло сумнівів у твоїй відданості йому. Нам непотрібно, щоб тебе визнали злочинницею. З цим зрозуміло?

— Так, — кивнула я.

— Щодо того, хто ми є… — Лавіора зітхнула, її пальці нервово покрутили ґудзик на одязі. — Ми нащадки тих, хто народився за часів правління бога Рейнгара, до того, як Ліаріель захопила Ельтанію і перетворила її на світ вічної зими. Ми справжні ельтанійці. Ми не темні маги. Нас обізвали ними лише за те, що ми хочемо повернути собі своє.

— В Ельтанії не було зими весь час?! — радісно вигукнула я, перебивши Лавіору. — Я так і знала! Все говорило про те, що вона не могла бути холодною з моменту створення! І чому ніхто тут за стільки років не зрозумів це?

— Розуміли, — Лавіора здивувала мене своєю відповіддю. — А потім зникали. Їх прибирали за те, що намагалися донести правду до людей. Тому ми століттями мовчали, поки збирали всі ті уламки, на які розсипався наш бог. Залишився лише один. І він у Ліаріель. І тільки ти можеш його вкрасти, Елліно.

— Останній уламок — це дівчина Рейн з виміру Ліаріель. Адже так? — уточнила я, хоча вже й сама розуміла, що Рейн — це уламок бога.

— Саме так, — підтвердила Лавіора.

— Але як я зможу звільнити Рейн з виміру Ліаріель так, щоб вона не помітила? — мені здавалося, що це неможливо. Хіба можна вкрасти щось з-під носа в богині? — А головне — чи маю я дійсно допомагати вам?

— Якщо ти боїшся гніву Ліаріель, то ми зможемо тебе захистити, — Лавіора дивилася мені прямо в очі, з благанням і надією.

— Не в її гніві проблема, — я підвелася з дивану і пройшлася кімнатою, розглядаючи старовинні книги на полицях. — Я не впевнена, що довіритись вам — правильно. Якщо ви хочете, щоб я перейшла на ваш бік, ви маєте розповісти мені, чого ви насправді хочете. В королівствах вас вважають поганими, а Ліаріель мене запевнила, що бог ваш — справжнісіньке зло і він прагне знищити Ельтанію.

Лавіора відповіла не відразу. Вона підійшла до мене, кілька хвилин постояла поруч мовчки, ніби подумки підбирала слова, щоб переконати мене і лише потім заговорила.

— Ти думаєш, що врятуєш цей світ, Елліно, якщо будеш на боці Ліаріель? Хіба ти не розумієш, що він страждає саме від неї?

Я лише знизала плечима, дозволяючи Лавіорі продовжувати. Я хотіла більше деталей.

— Ми не хочемо знищити цей світ, — продовжила Лавіора. — Бо це наш рідний світ. Ми хочемо повернути його нам, хочемо знову стати повноправними жителями Ельтанії. Ти ж відчуваєш, що Ліаріель бреше, — Лавіора торкнулася мого плеча. — Ти ж відчуваєш, що все не так? Ліаріель боїться повернення Рейнгара, бо він єдиний, хто може розповісти правду про неї. І він той, хто забере у неї право на Ельтанію. Вона боїться втратити владу. А ще — боїться подивитись йому в очі, зізнатись, що помилилась. Рейнгар не зруйнує Ельтанію. Він не завдасть шкоди її жителям. Він не такий. Він добрий, навіть занадто, тому і дозволив Ліаріель себе вбити. Бо вбити її він не міг. Все, чого прагне Рейнгар — врятувати Ельтанію від експериментів Ліаріель і її вічної зими, а також… помиритись з нею.