Розділ 9. Трохи правди про богів

Коли перший жах минув, я знову почала звикати до своїх яскравих снів. Не зважаючи на те, що вони були навіяні, сни в мене були чудові. Я продовжувала малювати пейзажі з них, але вже не так активно. Також я намагалася відшукати хоча б якусь інформацію про справжню історію Ельтанії, але то було марно. В домашній бібліотеці Ерінвальда я не знайшла нічого, а з дому він мене зараз не відпускав. Боявся, що мене можуть схопити темні маги. І хоч його охоронці ретельно перевірили територію, а деякі з них постійно патрулювали місто і жодних слідів темних магів не знайшли тут, Ерінвальд все одно не дозволяв мені нікуди їздити. Спочатку я й сама не рвалася, бо була ще надто слабка і виснажена після пологів і безсонних ночей. Але за місяць я здалася і зрозуміла: нам потрібна нянька. Не треба уявляти себе матір’ю-героїнею і відмовлятися від допомоги, якщо є така можливість. Моїй мамі не було кому допомагати, окрім бабусі, і те, вона не дуже прагнула її допомоги. Та це не означає, що і я маю так робити. Ерінвальд може хоч десять няньок до нас запросити. Я не повинна страждати тільки тому, що звикла жити простіше, аніж він. 

— Та невже? — Ерінвальд широко усміхнувся, коли я йому повідомила, що згодна на няньку. Він аж весь засяяв, уявляючи, як нарешті виспиться.

— Так, але я не знаю, як вибрати ту няньку. Не хочеться підпускати до Еріліфеї незнайому людину.

— То нехай Кайсіна сидить з нею. Вона і так нам допомагає. Гадаю, тітонька Таренсія й Альсіна впораються вдвох на кухні.

Так ми і вирішили. Кайсіна з радістю погодилася наглядати за Еріліфеєю. Їй так подобалася моя мила дівчинка. А ми з Ерінвальдом нарешті змогли виспатися і набратися сил. Мені потрібно було повертатися до занять з магії, а також відвідати Ліаріель.

В одну із ночей мені наснився ще більш дивний і незвичний сон, ніж попередні. Я знову перенеслася до першого храму Ліаріель і побачила там… її саму. Ось тільки богиня була зовсім не схожа на себе. Її шкіра не була настільки білою, як я звикла, і не мерехтіла блакитним сяйвом. В неї була звичайна світла людська шкіра. І волосся в богині було не біле, з легким бузковим відливом, а теж світле, як у мене. Навіть трохи темніше. Я б назвала таке волосся золотим. Та й очі були яскравішого відтінку, ніби дорогоцінні камені, а не крижинки. Трохи позаду богині стояв чоловік, з такими самими очима, як і в неї, але в усьому іншому вони відрізнялися. В нього було довге каштанове волосся і така ж борода, золота корона з сапфірами, його одяг теж був у синьо-золотих кольорах. Весь його вигляд випромінював тепло, а в очах читалася доброта і мудрість. Вони двоє були ніби сонце й місяць, вогонь і крига, літо й зима — такі різні, але чомусь здавалися єдиним цілим. Чоловік усміхнувся до неї, але в очах Ліаріель спалахнув холод. Вона зробила крок назад і метнула в нього крижаний кристал. Чоловік не чинив опір, він просто дозволив кристалу увійти в його тіло, продовжуючи тепло усміхатися до Ліаріель. Від удару богині тіло його закрижаніло і розлетілося на безліч уламків, що розсипалися по снігу, розлетілися навколо.

Ліаріель здригнулася. Перемога чомусь не порадувала її. Вона розвернулася і побігла — довго, поки не зупинилася посеред порожньої галявини. Упавши на коліна, вона раптом розплакалася і сльози її, торкаючись землі, перетворювалися на кристали, як в тій легенді про місто Фельварн, яку розповідав мені Ерінвальд. Ось тільки битви тут не було і той чоловік геть не був схожий на злого бога. Він був добрим. Він здався Ліаріель. І тепер вона сиділа і плакала над виграним боєм. Чи його смертю? Хто він був для неї? Чому ці сни мовчазні? Чому я не чую жодного слова? Мені хотілося дізнатись більше. Я відчувала, що в них схована таємниця Ельтанії. Таємниця Ліаріель.

Кристали росли навколо Ліаріель, а вона все плакала і плакала, не зважаючи на них. Раптом її охопив сніговий вихор і за кілька митей, коли він зник, всотавшись в тіло богині, я побачила її вже у звичному образі — білосніжне волосся і шкіра, яка мерехтіла слабким блакитним сяйвом. То вона не була такою? Її змінила ця битва?

Не встигла я розгледіти як слід її перетворення, як мене перенесло до храму, де була битва. Уламків більше не було, а переді мною завис в повітрі привид загиблого короля. Чи бога? Я не знала, хто був він.

— Врятуй мене, — вперше в моїх снах прозвучали слова. — Принеси останній уламок.

— А хто ви? І де той уламок? — спитала я. — Чому я бачу ці сни?

— Уламок у Ліаріель. Вона його забрала, — він відповів лише на одне питання, проігнорувавши всі інші.

Я хотіла повторити питання, але раптом прокинулася. Не від плачу Еріліфеї, не від якогось іншого шуму — просто прокинулася і все. Годинник показував 8 ранку. Ерінвальд тихо спав поруч зі мною. Я обережно вислизнула з-під ковдри, вдяглася і попрямувала на кухню. Страшенно хотілося їсти. А ще отримати відповіді на свої питання. Гадаю, час знову відвідати Ліаріель. І Ерінвальду не вдасться відмовити мене від поїздки до храму.

Після сніданку Ерінвальд відвіз мене до храму. Ми їхали у супроводі охорони, це була єдина умова за якої він погодився випустити мене з дому. Що ж, мені ті його бойові маги геть не заважають. В мене ж не з чоловіком романтичне побачення, а зустріч з богинею. Після вже звичного для мене ритуалу, я перемістилася у вимір Ліаріель, але опинилася не на знайомій мені галявині поруч з богинею, а на вузенькій стежці посеред лісу. Паніка вже почала крокувати по моїй спині своїми крижаними лапками, але я скинула її, згадавши, що я тут в безпеці. Якщо навіть заблукаю, то мене легко поверне назад служителька храму.

— Є тут хто? Агов? — я озирнулася. Навколо мене були тільки високі кучугури і дерева, по стовбурам яких струмувала блакитна магія. — Ліаріель!

Відповіддю мені була тиша — особлива, від неї аж мороз по шкірі йшов. Я постояла трохи, гукнула Ліаріель ще раз, а потім пішла вперед. Не стояти ж на місці? Може, ритуал спрацював неправильно і мене перенесло в іншу частину світу богині і мені потрібно самій знайти до неї шлях. Зовсім скоро стежка привела мене на відкриту місцину, яка закінчувалася урвищем. Майже на самому його краю розташувалася вишукана біла альтанка з засніженими квітами навколо. Позаду неї відкривався чарівний краєвид — високі гори й ліси з пухнастими ялинками. В мене аж дух перехопило, так гарно тут було! Зачарована краєвидом, я не відразу помітила, що я не одна. Краєм ока вловивши якийсь рух збоку від себе, я розвернулася, але той, хто тут був, спритно сховався за стовбур величезного дуба.