Розділ 6. Питання до богині

Після минулої невдалої розмови з Ліаріель я довго не наважувалася знову до неї звернутися. Весь свій час я присвячувала Ерінвальду і підготовці до народження доньки. Я знову поринула у шиття, як одягу, так і іграшок, а також скупляла все необхідне для дитини у крамничках, часто в компанії Кайсіни, але іноді й Ерінвальд знаходив час для шопінгу. Схоже, у всіх світах чоловіки однакові: вони не люблять шопінг. Але я любила. І хотіла більше часу проводити зі своїм чоловіком.

— Ти і після народження доньки весь у роботі будеш? — якось за вечерею спитала я. Ерінвальд і раніше був зайнятою людиною, але я сподівалася, що він більше часу буде приділяти мені під час вагітності.

— Думаю, що ні. Я зараз багато працюю, щоб потім була змога трохи відпочити. Чи ти хочеш, щоб я зараз проводив з тобою більше часу, а коли народиться донька, то знову взявся за роботу?  

— Ні, але… — я зітхнула. Хоч мені важливішою буде підтримка чоловіка у перші місяці після народження дитини, але я і зараз хотіла його уваги. — Ти мені і зараз потрібен, Еріне…

Ерінвальд посунув свій стілець ближче і обійняв мене за плечі. Від його ніжних, теплих дотиків мені стало краще, але цього було замало.

— Я знаю. Я намагаюся, Еллі. Але ти знала за кого виходила заміж. Я херсір. В мене купа обов’язків.

— Твій головний обов’язок зараз — дбати про свою вагітну дружину! — насупившись, я відсунула від себе тарілку з салатом. Апетит раптом кудись зник, хоча до цього я їла із задоволенням.

— Я дбаю, — Ерінвальд наколов овочі з салату на виделку і підніс мені до рота. — Їж, моя сніжинко. Нашій донечці не можна голодувати.

Я не змогла встояти і з’їла весь салат, хоч все ще трошки сердилася на Ерінвальда. Після тієї розмови він раз на тиждень все ж знаходив час, щоб провести його зі мною, ми навіть вибиралися кілька разів з міста — їздили в гості до Еймелії і, навіть, один раз побували у столиці Віндерії, в місті Евінель. Там було напрочуд гарно! Зовсім інша архітектура, зовсім інші люди.

Будинки тут були зовсім не схожі на наші — вони мали трохи округлу форму. Ні гострих кутів, ні високих дахів — лише плавні лінії, які чомусь заспокоювали, наче хтось ніжно гладив тебе по плечу. Будинки були невеликі, в два поверхи максимум, і здавалось, що я потрапила у село, а не у столицю. Але Ерінвальд сказав мені, що у Віндерії вся архітектура така. Це доволі вітряне королівство, тому людям не подобається жити високо. Вони всі полюбляють бути ближчими до землі. В цьому їх затишок.

Парк у центрі Евінеля був невеличкий, але красивий. Кругле, мов срібна монета, озеро лежало в оточенні акуратних доріжок, а навколо — такі ж круглі клумби, де серед снігу росли морозостійкі квіти — переважно блакитних відтінків.

Люди тут не поспішали. Вони ходили повільно, розмірено, ніби в них була купа часу. Мене це трохи бентежило спочатку — аж надто незвично після звичної метушні. Але потім я відчула: тут не треба поспішати. Інакше люди тебе просто не зрозуміють.

А ще ці їхні круглі пиріжки — з зимовими ягодами, кислувато-солодкими, вкритими пухким тістом. Я купила кілька в крамничці, щоб спробувати, і вони мені так сподобалися, що я потім взяла цілий пакет в дорогу і розпитала у продавчині рецепт. Вона не відразу погодилася поділитися рецептом, але мій вагітний живіт допоміг її вмовити. А ще сумна розповідь про те, що у мого чоловіка надто мало часу, щоб їздити у Віндерію за пиріжками. В сусідній крамничці я накупила місцевих ягід і потім вдома напекла для всіх чудових віндерійських пиріжків.

Десь на сьомому місяці вагітності, коли мої емоції вже не були такими бурхливими, я вирішила, що час активно зайнятися підготовкою до завдання Ліаріель. А це означало, що треба до неї навідатись і поговорити. І хоч як мені не хотілося з нею бачитися, але я мусила. Тож одного сонячного ранку відразу після сніданку Ерінвальд відвіз мене до храму.

Я вже відчувала себе тут як вдома. Звичний ритуал переніс мене на знайому галявину. Ліаріель зустріла мене ледь вловимою скептичною посмішкою на обличчі.

— Довго ж ти наважувалася зустрітися знову! — пирхнула вона.

— Було чим зайнятися, окрім порожніх балачок, — відповіла я в такому ж зверхньому тоні, як і вона. Я все ще трохи ображалася на богиню за попередній візит.

— А зараз є про що поговорити? — Ліаріель здійняла брову.

— Так. * Я вже на сьомому місяці вагітності і зовсім скоро зможу повноцінно тренуватися для твого завдання. Але я хочу точно знати, до чого маю готуватися. Розкажи мені, як все буде проходити, які сили розвивати, що вивчати.

Ліаріель примружила очі, уважно мене роздивляючись. Вона ніби роздумувала, чи я готова до навчання. Невже сумнівається в мені? Але ж Ліаріель сама мене вибрала!

— Як все буде проходити ще рано говорити, а от щодо твого навчання можу дещо розповісти, — Ліаріель припинила мене вивчати і нарешті відповіла. — В першу чергу тобі треба розвити силу заморожування і контролю сніговими вихорами — це базові і найважливіші сили. Далі тобі потрібно освоїти всі види снігових і крижаних атак, а також блокування та бар’єри.

— Снігові вихори я вже вивчаю, — повідомила я. — В мене вже хороший прогрес. Атаки пробувала, але поки що вони в мене не дуже вдаються. Мій вчитель каже, що в мене в голові, певно, є якийсь бар’єр проти атак. В моєму рідному світі за напад, насильство можна потрапити до в’язниці.

— Тобі треба щось зробити з твоїми бар’єрами, — відповіла богиня. — Ти маєш зрозуміти: ти тепер воїтелька. В тобі не повинно бути ні бар’єрів, ні страхів, ні сумнівів.

— Але як мені це зробити?

Я не відчувала себе воїтелькою. Ба більше, я ні з ким не хотіла воювати взагалі. Але чи був у мене вибір? На жаль, ні. Ліаріель мені його не залишила.

— Почитай відповідні книги — про воїнів, тактику бою, розвиток внутрішньої сили. Думаю, у твого Ерінвальда знайдеться щось в бібліотеці.

— Добре, — кивнула я. Сперечатися з богинею не мало сенсу. Все одно мені доведеться зробити те, що вона просить. — Щось ще?