Розділ 5. Забагато питань

В другому триместрі вагітності нудота відступила і тепер я була повна сил та енергії на будь-які справи. Я знову повернулася до вивчення магії, вчитель Альтаріс мені навіть дозволив займатися практикою, але тільки тоді, коли я була спокійна і в гарному настрої. Емоції дуже впливали на керування магічними силами, тож я мала бути обережна, щоб нікому не нашкодити.

Ми як завжди тренувалися в саду. Я стояла, витягнувши руки вперед, долонями догори, і повільно дихала. Вчитель Альтаріс дивився на мене зі своїм звичним виразом невдоволенням, бо ще ні разу наші практичні заняття не завершувалися ідеально.

— Заспокойся і відпусти думки, Елліно, — сказав він, не зводячи з мене очей. — Ти занадто хвилюєшся і забагато думаєш. Магія має текти природно.

«Так, так, знаю», — подумки відповіла я, бо якщо огризнусь вголос, Альтаріс мене буде мучити до самого вечора. А я ще хотіла почитати.

Відчувши магію всередині, я направила її у долоні. Повітря навколо ніби запульсувало. Сніг з’явився над долонями, закружляв у повітрі легкими вихорами. Вони обертались навколо мене, грайливо, слухняно, немов танцювали. Я обережно вела пальцями — і вони рухались слідом. В мене потрохи виходило. Нарешті.

— Добре, — похвалив мене Альтаріс. — Тепер направ їх донизу, повільно. Тобі треба створити невеличкі снігові кучугури.

Я направила руки до землі, створюючи маленькі снігові кучугури, рівненькі, акуратні. Одна… друга… третя… Я вже майже раділа — і, звісно, в той самий момент, коли розслабилась, моя нога зрадницьки поїхала на слизькій стежинці.

— А-а-а! — я змахнула руками, намагаючись втримати рівновагу. Падати в сніг я так і не полюбила. І навряд чи колись полюблю.

Я ледь не гепнулась, але, дякуючи рефлексам, встигла вирівнятись. Проте моя магія вирішила, що час влаштувати феєричне шоу. Вихори зірвалися з моїх долонь і полетіли… прямісінько на ялини під якими стояв вчитель Альтаріс.

— Ні, ні, ні! — вигукнула я, поспішаючи до нього, але було пізно. — Обережно, ільде Альтарісе!

Гілки враз опинились під товстим шаром снігу, наче їх засипало цілим мішком за секунду. І, звісно, вся ця краса за мить з гуркотом обвалилась… прямісінько на мене і вчителя.

Сніг впав мені за комір, насипався у рукави, покрив волосся, а вчителю Альтарісу прямо на голову впав добрячий такий шматочок. Він стояв, з обличчям, на якому було написано все — від «я втомився навчати цю нездару» до «переді мною промайнуло все життя». А я… Я виглядала так, ніби все життя прожила тут. У вигляді снігової скульптури.

— Елліно, ти хоч іноді слухаєш, що я кажу? — пробурчав він, струшуючи сніг з плечей і голови. — Це не магія, а справжнісінька катастрофа!

Я тільки зітхнула, витрушуючи сніг з рукавів.

— Ага… це вже щось типу мого фірмового стилю, правда ж? — я спробувала пожартувати, хоч мені було й не до сміху. І як я з такою емоційністю зможу виконати завдання Ліаріель? Я не могла уявити. — Але я намагалась, ільде Альтарісе. Чесно-чесно!

— Мало намагатись, Елліно. Треба керувати, — буркнув він, але голос його вже був не такий сердитий, як завжди.

Я зітхнула ще раз. Мені б хоч раз зробити все нормально і не створити чергову снігову катастрофу. Але ні — це ж я. Ну що ж… Ще один день — ще одна снігова пригода. Інакше я просто не вмію.

Після обіду, коли Ерінвальд знову поїхав у своїх справах, я вмостилася у кріслі в бібліотеці і поринула в читання. Пройшло не так багато часу відтоді, як я почала вивчати ельтанійські руни, а я вже знала їх так, ніби вони мені були рідними. Магія, не інакше! Сьогодні я поринула у вивчення рослин — як магічних, так і звичайних. * Поруч на столику парував трав’яний чай з тонким ароматом хвої та м’яти, а в руках я тримала величезну книгу: «Морозостійкі рослини Ельтанії. Практичний довідник для зіллєварів та садівників». Світ за вікном виглядав вже звично — білий сніг вкривав все навколо своєю холодною ковдрою. Але тут, у бібліотеці мені було затишно і тепло. Я повільно гортала сторінки, уважно читаючи все, що було написано.

«Крижанка блакитна — росте на відкритих ділянках, де температура не підіймається вище -10°С. Її пелюстки мають властивість затримувати тепло всередині організму. У малих дозах — зігріваючий засіб. У великих — жарознижуючий. Ніколи не змішуйте з листовиком полярним. Вибухонебезпечно».

Я хмикнула, уявивши, як новачок вирішує змішати ці дві рослини в одному зіллі. Бідолаха.

Далі був сніголистник, важливий компонент багатьох зіль, і морозна кора, яку використовують як основу для захисних зіль. Усе це мене захоплювало. Знання давали відчуття сили. Я доторкнулася до ілюстрації. Прекрасно промальовані кристалічні листки рослини здавалися справжніми.

Я пегорнула сторінку, й одразу впала в очі назва — «Сніжний дзвоник». Поруч з описом була ілюстрація: крихітна квітка, схожа на дзвіночок, зі сріблястими пелюстками й ніжно-блакитним серцевиною. Я ніколи не бачила її на власні очі, але щось у ній здавалося знайомим. Може, форма пелюсток? Чимось ця квітка трохи нагадувала підсніжники, але пелюсток було більше, а листки — геть інші.

«Сніжний дзвоник виявляє чутливість до емоцій, цвіте краще, коли з ним говорити, не виносить крику і страху. Не їстівний. Використовується у зіллях для свідомих сновидінь».

Я усміхнулася. Було б непогано виростити таку в оранжереї. Але для цього потрібен спокій, якого мені останнім часом бракує. Я відклала цю думку на потім і занурилася в наступну статтю — «Крижана кропива».

«Крижана кропива жалить дуже боляче, але її охолоджений сік знімає запалення й зменшує біль в суглобах у складі мазі».

Я поринула у читання з головою, гортаючи сторінки, роблячи нотатки в блокноті, що лежав поряд. Мені хотілося дізнатись усе. Це було так захоплююче. Рослини, які пробивалися крізь сніг та кригу.