Розділ 1

Юля нетерпляче постукала нігтиками по відполірованій поверхні столу головного лікаря відомої ізраїльської клініки. Потім зробила ковток остиглої кави та знову озирнулася.

На стінах звично висіли позолочені рамки з нагородами, дипломами та фотографіями відомих пацієнтів. На підлозі лежав дорогий білий килим з товстим ворсом, стіну ж самотньо «прикрашала» величезна плазма. Скільки таких же кабінетів жінка побачила за останні роки? Сотню, напевно, не менше.

- Юліє Миколаївно? - напівствердно привітав її чоловік, котрий тільки-но зайшов до кімнати. - Чим можу бути корисний?

Роман Вікторович, сів у крісло навпроти журналістки й з цікавістю оглянув її. Професіоналка до мозку кісток - це було зрозуміло відразу. Чорні штани, легка блуза в тон і білий піджак, хоча на вулиці була неймовірна спека. Бездоганний макіяж і зачіска доповнювали образ. Така навряд чи буде плакати над слізливими історіями про онкохворих - надто вже багато побачила їх на своєму шляху. Що ж - специфіка її видання зобов'язувала писати й не про таке.

- Вітаю, Романе Вікторовичу. Рада, що ви все ж змогли приділити мені час. Отже, пропоную одразу ж перейти до справи, - діловим тоном мовила жінка. Вона відразу ж дістала блокнот, і включила диктофон. - У вашій клініці вже понад п'ятнадцять років проводяться дослідження всіх видів раку головного мозку. Які успіхи на цій ниві?

Чоловік трохи розгубився від такого напору, але швидко згадав, що він - професіонал, а це інтерв'ю - лише одне з багатьох в низці.

- Успіхи є, але, на жаль, не так багато, як хотілося б. Як вам, гадаю, відомо, даний вид онко захворювань зустрічається вкрай рідко - всього 1,5% серед всіх видів пухлин. Та й різновидів його досить багато, в залежності від того, в якому відділі головного мозку розвивається пухлина ...

Юля за звичкою записувала слова медика, не до кінця довіряючи техніці. Звичайно, пізніше вона зробить розшифровку, але основні тези вже будуть відзначені.

Роман Вікторович не заморочувався, і сипав термінами, як з рогу достатку, але у Юлі таке було постійно. Уже понад п'ять років, як вона поринула в медичну специфіку і спокійно розуміла все, про що говорив лікар. Звичайно, іноді жінка ставила уточнювальні питання, але як же без цього?

- Я так розумію, це буде великий матеріал? - поцікавився головлікар.

- Так. Ми плануємо зробити його центральним в наступному випуску, так що мені потрібно багато інформації.

- Якщо вже так, то познайомлю вас з деякими моїми колегами. Вони детальніше розкажуть про експериментальні методи лікування, над якими ми зараз працюємо, - чоловік піднявся, запрошуючи Юлю йти за ним

- Мені також потрібні будуть фотографії, - нагадала журналістка, відразу ж діставши фотоапарат із сумки.

- Звичайно, - кивнув Роман Вікторович, хоча і стиснув невдоволено губи. На його думку, фотографувати пацієнтів було неетично.

Юля старанно записувала імена всіх лікарів, з якими її знайомив головлікар і робила знімки. В об'єктив її камери потрапляло буквально все - медсестри, які консультували родичів пацієнтів, хворі, котрих везли на процедури, медики, що обговорювали робочі питання і багато іншого.

- Тепер, Юлю, я прошу вас заховати камеру. Боюся, читачі не готові до того, щоб побачити, як виглядають пацієнти цього відділення, - Роман Вікторович враз став серйозним і суворим. Жінка швидко заховала фотоапарат, сподіваючись, що це було того варте.

На перший погляд, відділення за закритими дверима нічим не відрізнялося від інших - білі стіни, великі вікна, що відокремлюють палату від коридору і все та ж стійка ресепшена. Все було таким же, як і в іншій частині клініки, але гнітюча тиша свідчила, що це лише перше враження.

- Тут лежать найважчі з наших хворих, - коротко пояснив чоловік. - Деякі з них стали, вибачте за грубість, піддослідними кроликами для наших досліджень. Вони допомогли нам розробити певні ефективні методи лікування або штучного завмирання хвороби. Але самі скористатися ними не змогли. У їхніх випадках медикаменти та операції допомагали лише на короткий термін позбутися від пухлини або їх симптомів. Через деякий час завжди наступав рецидив.

- Який жах, - щиро засмутилася Юля. Щоразу ці люди сподівалися, що їм дадуть шанс вижити, але це залишалося нездійсненною мрією.

- Так, це справді жахливо. Але є й інша сторона медалі - багато хто з пацієнтів цього відділення вже прожив значно довше, ніж припускали мої колеги. Навіть у літніх людей після встановлення діагнозу тривалість життя зараз досягає 10 років! І це на 4 стадії!

- Ого! - змогла оцінити ексклюзивну інформацію Юля.

- Так.

- А як давно працює ваш проєкт?

- Близько 20 років, однак, безпосередня робота з пацієнтами почалася значно пізніше - тільки через три роки.

Юля йшла коридором і відсторонено слухала Романа Вікторовича. Її увага була цілком і повністю направлена на те, що жінка бачила за склом кожної з палат. Не люди - швидше виснажені тіла з порожнім поглядом. Пацієнти вже давно втратили бажання жити й трималися за надію швидше за звичкою, ніж в щирому пориві. Вони виглядали як клони, відрізняючись лише в дрібницях. Худі, позбавлені будь-якого волосяного покриву, з блідою, майже прозорою шкірою. Рухи хворих били уповільненими і якимись нерішучими. Хоча це, взагалі-то, і не було дивно - не секрет, що для втамування болю їм давали наркотичні препарати.