Ай. Ой…Ай-яй-яй!! О, а от і камінчик. І ще один. Як же боляче падати зі схилу, скажу я вам. А падати з рюкзаком ще болючіше, а летіти по землі, що розкисла від дощу, ще й прикро. Луру мчав поряд зі мною, радісно пирхаючи і виляючи хвостом. Йому добре, у нього пазурі, його сила інерції так нещадно не потягне. А я з гуркотом мчала вниз, розлякуючи мізерну живність навколо оглушливим гуркотом, як древній лицар у запалі бою. Я мчала по засніженому схилу, розбризкуючи бруд і талу воду. Квітень цього року видався холодним та дощовим.
Все то замерзало, то тануло. Ніколи не знала, що відчуває куля для боулінгу. Але, схоже, скоро дізнаюся. Он саме камені, об які я зараз «страйкану». Зусиллям свого кволого тільця змінила траєкторію спуску та заклала віраж вліво. Ой, а он ще каміння! Мені, схоже, сьогодні точно судилося залишити слід в історії… кривавою плямою. Ех! І я вильнула праворуч. Пінгвін, не інакше. Мій політ завершився м'яко. У калюжі, де я із переможним «БАМ!» і окопалася.
- Іди геть, тварина, - лежачи спиною на рюкзаку, простогнала я, відштовхуючи морду Луру від свого обличчя.
Барваси – генетично змінені кішки. Розміром з дога, забарвлення «шалений баклажан». Їх розводили для полювання на одній агресивній планеті, але в планету потрапив жвавий астероїд, і барваси залишилися без діла. Багатьох приспали через непотрібність, а Луру дістався мені випадково. Як хабар. Отже, барвас нарізав кола навколо мене і схвильовано смикав вусами, весь такий пухнастий і до образливого чистий. А я? А я навіщо сюди взагалі звернула? Ах, так, я ж зрізати шлях хотіла. Зрізала.
- Катю, де ти? – донісся бас через рідкі зарості на краю яру.
Потім почувся хрускіт, і з тих же заростей висунулася голова нашого штурмана. Потім і весь штурман показався, заслонивши своєю широкою спиною і небо, і дорогу. Ларіг стурбовано оглядався, розшукуючи мене, що активно зливалася з навколишнім брудом.
- Привал, - слабко заявила я. – Відпочиваю. Ларі, все гаразд!
Ларі сфокусував зір на мені. Все ж таки аверійцям складно зосереджуватися на предметах так різко. Особливо коли все навколо таке сумно-сіре та статичне. І тільки Луру скаче як шалений, розбризкуючи бруд і поширюючи свою мутовану котячу чарівність. Ларі посміхнувся мені і почав спускатися в яр. Я навіть не здригнулася. Раніше його посмішка у замкнутому просторі викликала в мене панічні атаки у геометричній прогресії. Тепер я бачила просто приємного в спілкуванні хлопця з синьою шкірою та милою посмішкою з подвійним рядом зубів, як у хижої риби. Але звикла.
Майже всі звикли. Все ж таки на Авері життя не цукор, отруйні випари, кислотні озера… і народ там мешкав не менш екзотичний і отруйний. Але якщо Ларі не доводити до сказу, то він зовсім не кусючий. А як штурман, так і взагалі найвища похвала. Я сумно спостерігала, як цей м'язистий гігант скаче з каменю на камінь, подібно до земної горили. Я, правда, бачила їх лише на голозаписі, але Ларі виглядав дуже схожим.
- Вдарилася?
Я дослухалася до своїх відчуттів. Не зламалася. Це точно.
– А самооцінку враховувати? - Зітхнула я, з п'ятого разу перевернувшись на живіт.
Ларі з чавканням приземлився в одну з калюж. Завмер. Випростався. Задумався. Мій сарказм теж йому важко дається. Просто у цієї раси немає почуття гумору. Цілком. Від слова зовсім.
– А де воно у людей? – стурбувався аверієць, підбігаючи до мене. - Воно швидко гоїться? Ти це... Не ворушись! Я за допомогою! Ми його зафіксуємо, потім вправимо…
І вже прийняв стійку! Навіть рвонути по допомогу зібрався. Уявляю реакцію Зіни, коли їй голосом, що зривається, повідомлять, що бортмеханік Філіпенко зламала собі самооцінку. У мене ж екіпаж від сміху вимре. А у Зінки мікросхеми перегорять…
– Ларі. Я впорядку, – зітхнула я.
Ларі з підозрою глянув на мене. Примружився. Ліва повіка нервово заморгала. Довела нещасного. І що я за людина така?
– Сарказм? - Уточнили в мене.
- Він, рідненький, - покаялася я, намагаючись підвестися.
Рюкзак відмовлявся мені підкорятися і невблаганно тяг до привалу. Але врятував Ларі, простягнувши свою лускату руку і смикнувши на себе. Секунда, і я вже бадьоро стояла на ногах. З запамороченням та дезорієнтацією від різкого підйому. Але ж стояла. Хоч би Ларі мене не відпустив.
– Наступного разу за покупками підемо дорогою, – суворо повідомили мені. - І рюкзак понесу я.
А потім мене закинули на плече, рюкзак на інше плече і в тій же бадьорій манері потягли геть із яру. От і сходили за хлібчиком.
***
- Ваше вміння знаходити проблеми можна вносити в книгу міжгалактичних рекордів, - суворо повідомили мені, приймаючи загажений у бруді одяг. – Сьогодні лише перший день заселення.
– Так. Це я завжди можу! Я дівчина-несподіванка.
– Катастрофа, – суворо поправили мене.
Це мене так за очі всі називають. Катя-катастрофа. Я зло спостерігала, як Зінка вивантажує на моє ліжко стос чистого одягу.
- Дожила, - буркнула я собі під ніс, - мене вчить життю тостер.
Взагалі-то вона ZIN -2033/1. Але я ніжно називаю її Зіною. На всительку мою першу дуже схожа. Зінаїду Никифорівну. Та теж була такою ж нудною і всіх діставала. Зіна підняла на мене свою втикану проводами голову:
– Я не тостер, – рівним тоном проскрипів робот, – я багатофункціональний апарат для обслуговування.
І завмерла, дивлячись на мене своїми круглими як блюдця очима. Механічні руки стискалися та розтискалися.
- Вибач, Зінуля, я просто сильно вдарилася, - провинно заявила я. - Ти найнезамінніший кухонний комбайн у світі.
Зінку таке визначення влаштувало. Вона зі скрипом кивнула мені і, шарудячи гусеницями по підлозі, гордо попливла геть з каюти. Я прислухалася до мелодійного скрипу. Змастити б її. Та як? Зараз почну за нею ганятися, вона сховається. Любить вона це діло. Ми часто з Зінулею граємося в «знайди мене, якщо зможеш». Я ношуся по кораблю з гайковим ключем, а робот від мене ховається по всіх щілинах на кораблі, поки системи по одній з ладу не виходять. Потім Зінка затихає в одному з закутків корабля, а ми всім гуртом шукаємо її слідами олії на підлозі і болтам і гайкам, що розкотилися всюди. Боїться наш робот механіка. Прямо як люди лікарів.