Глава 73

Амаретта

Вечерю накрили біля каміна, як він і наказав. Низький столик, важкі крісла з м’якими підлокітниками, полум’я, що повільно лизало поліна й відкидало на стіни живі, нервові тіні. Запах їжі змішувався з ароматом диму й чимось ще — терпким, теплим, майже заспокійливим. Мені це не подобалося. Занадто затишно для ситуації, у якій мене фактично позбавили вибору.

Я сіла навпроти, не знімаючи напруги з плечей, і краєм ока стежила, як слуги нишпорять туди-сюди, переносячи його речі до моєї спальні. Кожен крок, кожен скрип підлоги різав по нервах.

— Можна було хоча б запитати, — нарешті сказала я, дивлячись у вогонь, а не на нього. — Дати мені час звикнути. А не просто… поставити перед фактом.

Він неквапливо відпив вина, наче зважував відповідь.

— Якби я питав, ти б відмовилась, — спокійно сказав він. .

— Ти знову все  намагаєшся вирішувати за мене, — я різко повернула голову. — Мені не подобається, коли в мене забирають вибір. І спати з тобою в одному ліжку я не буду ! Постелю собі на канапі.

— Ти нічого не втрачаєш і нічим не жертвуєш, — знизав він плечима. — Тим паче не варто переживати через ліжко. Прокляття Даріди все ще діє. У цьому сенсі можеш бути абсолютно спокійна.

Я скептично всміхнулась.

— Дякую, це ж все міняє. 

Він хмикнув, але не образився. Навпаки, його погляд став уважнішим. Далі розмова клеїлася геть погано , я все ще була зла на нього , а він все ще був впевнений в тому що вторгаючись в мій особистий простір чинить правильно.

— Ти все ще не бажаєш мені відповідати ?  — мовив він коли напружене мовчання затягнулось . — Хто ти насправді?

Я напружилась. Відклала виделку.

— Я вже казала, що не готова про це говорити.

— Чому? — без тиску, але наполегливо.

— Бо це моя особиста таємниця, — чесно відповіла я. — І я не впевнена що можу її комусь довірити , що це не принесе мені додаткових проблем.

Він замовк на мить, а потім відставив келих.

— Отже, справа таки в довірі, — зробив висновок. — Ти мені не довіряєш.

Я не стала заперечувати.

— Тоді послухай, — він нахилився вперед, сперся ліктями на коліна. — Я поясню тобі, чому саме мені ти можеш довіритись так як нікому в цьому світі. 

Я напружилась ще більше. Він говорив довго. Про зв’язок, що не залежить від бажань, характерів чи вигоди. Про те, що істинність — це не просто кохання, а щось глибше, сильніше, старше за будь-які закони чи традиції. Про те, що цей зв’язок забов'язує його піклуватись про мене і охороняти як найцінніший скарб. Я слухала — але всередині підіймався спротив.

— Тобто, — перебила я, — якась сила вирішує за вас, з ким вам бути. Керує почуттями. Долею. І ви називаєте це справжнім?

Він не образився. Лише зітхнув.

— А ти як це бачиш?

— Як навіювання, — сказала я прямо. — Як спосіб маніпуляції заради продовження роду. Дуже зручна штука, щоб не думати, не обирати і не нести відповідальність , не напрягатись будуючи стосунки . Невже тобі байдуже, подобаюсь я тобі чи ні? Чи достатньо того, що я просто… є? В тебе ж є зараз реальна можливість побачити як ця істиність затуманює твій розум . Адже свою дружину ти і зовсім не помічав , зовсім не дбав про її почуття , зовсім не цікавився її життям . А я , я в тій самій оболонці і раптово почала тебе шалено притягувати , то хіба тебе це не бісить ? Хіба ти не розумієш що бути зі мною це не твоє рішення ? Скажи чесно, Тавіне, тебе самого це влаштовує? Що за тебе вже все вирішили? Що в тебе, по суті, не було вибору? А як би я була не така симпатична ? А якась потвора товста і з бородавками , ти б теж так чіплявся за цю істиність ? Скажи правду ? Чи це тільки тому що я дуже зручна кандидатура для тебе ? Чи справді цьому поклику неможна протистояти ?

Він довго дивився на мене, а потім усміхнувся — не зверхньо, а спокійно, впевнено.

— Протистояти можна, — сказав він. —Але навіщо ? Я можу відмовитись. Забити на цей зв’язок. Втратити все. Але істинність — це не кайдани. Це єдине, що не минає. Не тьмяніє з часом. Не зраджує. Усе інше — закоханості, пристрасті, бажання — швидкоплинні і ні дочого не забов'язуючі. Вони приходять і йдуть. А це… це залишається назавжди. Хто в здоровому глузді від такого відмовиться ? І хіба це погано що вищі сили вказують нам на нашу пару ? Що нам не треба витрачати роки на її марні пошуки як , наприклад ,людям ? Ми можемо бути певні в тому що ідеально сумісні і що народимо здорових нащадків ... Я вважаю це справжнім благословенням .

Він замовк, а тоді додав тихіше:

— Мені шкода, що ти цього не відчуваєш. Але я зроблю все, щоб ти змогла.

Я відчула, як у грудях щось стиснулося наче одна частина мене справді хотіла що б це було правдою. Це лякало більше, ніж його впевненість у власних словах.

Він похитав головою і важко зітхнув.

 — Я тобі хоча б трохи подобаюсь?

Я мовчала кілька секунд, а потім теж зітхнула.

— Якщо чесно… зовсім трохи. Але так. Ти мені подобаєшся.

Його усмішка стала ширшою, і дуже , дуже  теплою.

— Це  гарний початок, — сказав він.

За моєю спиною хтось обережно поставив ще одну скриню з його речами , а служниці заметушились розвішуючи його одяг в моїх шафах , і чомусь це вже не викликало гострого несприйняття.