Глава 72

Мої благі наміри довелося відкласти рівно в ту мить, коли я зайшов до її спальні й ледь не оскаженів від побаченого.

Біля суміжних дверей, що з’єднували її покої з моїми, поралися коваль із підмайстром. Мовчазні і зосереджені, вони під керівництвом моєї дружини приміряли великий навісний замок, масивний і недвозначний у своєму призначенні. 

— Що це означає? — примружився я, відчуваючи, як усередині повільно, але впевнено закипає лють.

— А мені набридло жити у власній кімнаті, як на проходному дворі, — відрізала вона, навіть не повертаючись. — Постійно очікувати, що будь-хто може сюди зайти.

 Будь-хто — це, якщо хтось тут раптом не зрозумів, я. Бо навряд чи ще хтось користується цими дверима.

— Он як… — протягнув я, змірявши поглядом і замок, і двері, і її саму. Ця її спроба відгородитися була мені зовсім не на руку. Я хотів протилежного. — Втім, так навіть краще.

Вона насторожилась.

— Краще?

— Авжеж, — я розслаблено рушив уперед і без жодного дозволу ліг на ліжко випробовуючи матрац на м'якість і оглядаючи кімнату так, ніби вже вважав її своєю. — Навіщо бігати одне до одного коридорами, якщо можна просто жити в одній кімнаті, як більшість щасливих пар?

Я скептично хмикнув, ще раз окинувши поглядом розкішний інтер’єр.

— Хоча, мушу зізнатись, тут все трохи не в моєму смаку. Забагато цієї вашої жіночої мішури. Та й місця менше, ніж у мене.

— Ти про що зараз говориш? — вона напружилась ніби лань що відчула небезпеку.

— Ми з тобою чоловік і дружина, — спокійно, майже буденно відповів я. — А отже, час згадати старі звичаї. Почати спати в одному ліжку. Може, так і онуками мого батька порадуємо швидше.

Вона зблідла.

— Я… якими ще онуками? Тавіне, в тебе, бува, жару немає? Ми ж ледь знаємо одне одного!

— От і буде чудова нагода пізнати одне одного ближче, — усміхнувся я, насолоджуючись її розгубленістю. — То як вирішимо? Твої речі до мене чи мої до тебе?

— Ніхто нікуди не переносить речі! — зірвалась вона на писк.

Я серйозно кивнув ніби погоджувався.

— Згоден. Отже, мої — до тебе.

Мій погляд ковзнув до Саміри, яка стояла осторонь і кліпала очима так, ніби не до кінця вірила в реальність того, що відбувається.

— Усе чула? — спитав я сухо. — Пан переїжджає. Несіть сюди мої речі.

— Але я проти… — вже тихіше, майже розгублено сказала дружина.

— З радістю вислухаю всі твої аргументи, — перебив я, — за спільною вечерею. Ти ж ще не вечеряла?

Я навіть не став чекати відповіді, лише повернувся до Саміри й додав:

— Накрий на двох біля каміна.

Коваль із підмайстром орозгублено кліпали очима.

— Як замок ? Надійно встановили ? — Звернувся я до них , — в ваших же інтересах що б він сидів надійно , не люблю знаєте що б хтось зайвий вештався як на прохідному дворі.

Роботяги синхронно кліпнули і наперебій запевнили що все надійно і міцно , пізніше їм " подякую " . Я підвівся з ліжка, маючи дивне передчуття. Схоже, цей вечір таки стане вечором відвертих розмов.