Глава 69

Та відповісти на моє питання він так і не встигає. З-за дерев з’являється Сігурд — із цілою оберемкою хмизу, а слідом Юзеф, гордо тримаючи за лапи чотирьох куріпок. Обоє виглядають задоволеними, ніби ніч у лісі для них — звична річ, а не пригода на межі здорового глузду. Атмосфера в нашому маленькому таборі тепла й дивно невимушена. Складається враження, що за вчора чоловіки встигли не просто поговорити, а й потоваришувати. Вони жартують, перекидаються репліками, навіть Тавін уже не напружений, як учора.

Але Юзеф, перш ніж заходитися біля багаття, кидає на мене уважний погляд.

— Ти точно впевнена, що хочеш повертатися до Ланденоту? — питає обережно. — Нам з братом здається, що ти щось не договорюєш. Якщо що… — він знизує плечима, — ми станемо на твій захист.

Це… зворушливо. Справді. І водночас — до смішного необачно.

Я усміхаюсь йому м’яко, але всередині лише зітхаю. Якби мені справді був потрібен захист, то навряд чи двоє добрих, але звичайних хлопців змогли б його забезпечити. Не в цьому світі. Не за таких обставин. І як не дивно — поруч із Тавіном мені не страшно. Він один. Але на якомусь глибшому, майже тваринному рівні я відчуваю: коли він каже, що захистить — це не порожні слова. Він не з тих, хто кидається обіцянками. Я ловлю себе на думці, що рада, дуже рада, що ця безглузда втеча закінчилась без трагедії. Бо, чесно кажучи, я вчинила нерозумно. Пішла в невідомість, не подумавши, що в лісі можна зустріти не лише диких звірів, а й розбійників. Або гірше. Це ж кляте середньовіччя. І Тавін мав рацію: самотня жінка тут — здобич.

І що ж виходить? Моя доля в цьому світі — бути його дружиною? Все життя ховатися за його спиною? Я ж прив’яжусь. Уже прив’язуюсь. А там — недалеко й до того, щоб закохатися. І тоді зрада болітиме вдвічі сильніше. Бо питання не чи, а коли він знову перемкнеться на когось іншого.

Та… чи маю я інший шлях?

Учора Тавін здався мені людиною, з якою можна домовлятися. Тим, хто здатен іти на поступки — якщо розуміє, навіщо. Можливо, якщо ми справді відверто поговоримо, ми зможемо знайти якийсь компроміс. А поки… варто повернутися з ним у Ланденот.

Після ситного сніданку брати пропонують везти мене по черзі. Бо моя кобила втекла додому. Як виявилось, це взагалі нормальна практика — продавати саме цю норовисту тварюку. Вона вже не вперше користується нагодою й тікає. Все одно цю дорогу вважають шляхом в один кінець, а мертвим коні не потрібні, тож продавця совість довго не мучила.

Пропозиція братів Тавіна явно не тішить. Він нахиляється до мене й тихо , але якось надто загрозливо шепоче на вухо:

— Якщо хочеш, щоб у них усі кінцівки лишились на місці, поїдеш зі мною.

Ось і вся його галантність. Я скоса дивлюсь на нього. Мені, звісно, хочеться вчинити по-своєму. Хоча… якщо бути чесною, я й так хотіла їхати з ним. Але знати йому про це — зовсім не обов’язково. Бо оці власницькі замашки — треба негайно присікати. Це геть не романтично. Це не «захист». Це обмеження свободи й недовіра, ніби я настільки нерозбірлива, що застрибнула б на першого-ліпшого. І, здається, Тавін  відчуває мої душевні метання. Коли він підхоплює мене й садить у сідло поперед себе, я напружена. Його руки обережні, та уважні. 

— Щось сталося? — питає він тихо.

Я повертаю голову, зустрічаю його погляд.

— Сталося, — відповідаю чесно. — Якщо ти хочеш, щоб б я залишилась з тобою  — не варто мене шантажувати чи намагатись погрозами схилити до потрібного тобі рішення !

Він завмирає на мить і з досадою підтискає губи . 

— І вмієш же ти все перекрутити… — шепоче він приречено.

— А як мені до всього цього ставитись?! — вибухаю я, не стримуючись. — Це що було щойно? Спроба самоствердитись і показати, хто тут головний? Чи ти просто вирішив принизити мене своєю недовірою?

Я відчуваю, як він напружується під моєю спиною, але не відсторонюється. Навпаки — пригортає міцніше, так, що я буквально відчуваю кожен його м'яз.

— Це був страх, дурненька, — каже він беззлобно. — І ревнощі, над якими я не маю влади.

Він схиляється ближче й шепоче просто у вухо. Його голос тихий, низький, і від цього ще більш небезпечний. По спині прокочується хвиля мурашок, зрадницька й зовсім недоречна.

— Я бачив, як ти дивилась на них. Як сміялась. Як почувалась… легко. І в якийсь момент мені здалося, що я вже тебе втратив.

Я стискаю пальці, впираючись ними в край сідла.

— Це зовсім не означає що я когось із них розглядаю як чоловіка ! І навіть як би і так ... в тебе немає права вирішувати за мене, — кажу вже тихіше, але вперто. — Я не річ і не трофей і не іграшка що слухняно виконуватиме твої примхи. Я жива людина , яка не може відчувати щось на замовлення ! 

— Я знаю, — зітхає він. — І саме це мене й лякає.

Я різко обертаюсь, настільки, наскільки дозволяє моя поза, і дивлюсь на нього з подивом.

— Лякає?

— Так, — він криво всміхається. — Бо все життя я мав справу лише з тими хто сам хотів бути поруч. І наші з тобою відносини це щось дуже нове для мене , і я сам не знаю як маю поводитись і чого саме ти очікуєш від мене .

Я мовчу. Усередині — дивна суміш злості, розгубленості й… співчуття. Мені хочеться відштовхнути його, і водночас я відчуваю, що він зараз чесний. 

— Я не прошу тебе довіряти мені одразу, — додає він тихіше. — Я прошу лише не тікати. Не роби різких рухів, поки ми обидва не зрозуміємо, що з усім цим робити.

Я повільно видихаю.

— Я поїду з тобою, — кажу нарешті. — Але не тому, що ти мене змусив. А тому, що сама так хочу , хочу дати нашим стосункам шанс. Та якщо це виявиться не можливо я розраховую на те що ти не триматимеш мене силою , що відпустиш.

Він не відповідає одразу. Лише ще міцніше пригортає до себе , наче боїться що в нього мене можуть відібрати будь якої миті.

— Ти навіть не уявляєш про що мене просиш , — каже зрештою замість відповіді , і як не дивно я йому вдячна за це .За те що не кидає на вітер обіцянок які не здатен виконати , за чесність .